Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Тебе знову зацiпило? Чи козацька наука так в’iлася, що ii нiяким чаклунством не перебити?

– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?

– Думаю, те ж саме, тiльки трохи пiзнiше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не вiдволiкайся. Як там твоя бабця, нехай спочивае з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаеш, аби лише вiд цього не було прямоi шкоди iншим людям? Так?

– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.

– Тодi не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим.

Адже вiд цього нiкому шкоди не буде, вiрно?

– Невидимим? – Тарас подивився на лiву руку, i вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвiялася, немов туман, а миттево – раз i порожнеча. Нiби й не було нiколи.

– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, i рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навiть злякався…

– Ти не лякатися маеш… – заспокоiв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тiеi руки, що пропадала з очей.

– А зовсiм невидимим стати. Вiд макiвки до п’ят. Спробуй ще раз.

Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тiльки перевiв погляд вище. Збоку це виглядало страшно i… комiчно. Перед лавою стояли ноги… що закiнчувалися рiвним зрiзом трохи вище колiн, а потiм, до самого пояса не було нiчого. Вiрнiше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куницi висiла над нею в повiтрi. Тарас подивився на ноги нижче – тi пропали, зате сiдницi затулили лавку.

Якийсь час Іван дивився на зникаючi частини тiла юного характерника, потiм зiтхнув i махнув рукою.

– Облиш… Я i то бачу, що без належного тренування нiчого путнього з цiеi затii не вийде. Даремно час марнуемо. Зробимо iнакше.

– Добре, – погодився, аж спiтнiлий вiд зусиль, Тарас. – Давай. А як?

– Пам’ятаеш, ти для проби колодязь з «журавлем» i вином посеред степу зробив?

– Ще б пак. А що? В горлi пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…

– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброi.

Зможеш чiтко побачити, хоча б отут на долiвцi десяток мушкетiв, списiв та шабель?

– Не обiцяю, що всього буде рiвно по десять, але приблизно стiльки зброi звалюють у купу хлопцi з нашого куреня, коли купатися лiзуть. Сотню разiв бачив – не помилюся.

– От i славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?

– Звiсно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут вирiс. Кожен клаптик землi, як свою комо…

– Чудово, – нетерпляче вiдмахнувся Непийвода. – Зробимо так.