Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених i спробую розв’язати скiльки встигну. А ти, як двiчi почуеш вовче виття – кидай нам зброю. А далi, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’iсть. Усi народжуються один раз i вмирають теж. Годиться такий план?

– Іншого все одно немае, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходiмо до отамана.

Роздiл третiй

– Розумно, – пiдморгнув аталиковi чорт. – Головне дурня назовнi виманити. Думаю, вiн там один такий герой.

Решту пов’яжете, як овець. Лишень дверi притримати…

Кучум повернувся до Босоркуна i подивився в обличчя. Старому воiновi дуже не хотiлося злити шайтана, але й образу стерпiти не змiг. У кастi воiнiв вмiння тримати слово, дане навiть вороговi, вважалося однiею з найбiльших чеснот. Навчити мистецтву бою можна кожного, а шляхетнiсть, мiць духу, характер – або е, або немае. Це вiд вищих сил залежить, вiд покровителiв роду – тих, хто вперше являе новонародженого лику сонця.

І порушити обiцянку – те ж саме, що образити небесних опiкунiв. А як добре i довго буде жити той, вiд кого вiдвернуться духовнi наставники i захисники?

– Ти допомiг моему пановi досягти успiху, взяти славну здобич i при цьому не втратити жодного воiна. Тепер Салах-Гiрей зможе з гiднiстю постати перед очима батька i зайняти належне мiсце по праву руку великого хана. За це мiй пан i я вдячнi тобi, злий духу. Але не смiй втручатися в те, чого не розумiеш! Слово сказано.

І якщо уруський воiн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити i зганьбити весь рiд Гiреiв. Я сам вийду в коло i допоможу козаковi достойно померти. А що до дiвицi – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич вiд тебе не вислизне.

«Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зi мною союз укладали, не надто про гонор пiклувалися? А тепер, коли свое отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволiк оту хвойду за коси».

Безсилля Босоркун-Панько вiдчув, як тiльки ступив на освячену землю. А чим ближче пiдходив до храму, тим бiльша слабкiсть насiдала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортовi докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка крокiв вiд ворiт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собi трьохпудовий мiх збiжжя. І як би не приндився, всередину йому не увiйти. Що означало – без ординцiв не обiйтися.