Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Ах, ти, лайно собаче! Син вiслюка i верблюдицi! – скрикнув Степан, хапаючись за шаблю. – Та як ти смiеш менi…

– Тихо, козаче! Не треба лаятися… – пiдвищив голос Босоркун. – Не гарячкуй. А то ляпнеш зайве… – а потiм продовжив так, щоб чули тiльки Небаба i Кучум: – Юний хан Салах-Гiрей у своiй неймовiрнiй милостi дав тобi шанс врятувати старих i дiтей, що ховаються в церквi, тож, перш нiж знову вiдкриеш рота, добре подумай: чи вартуе iудейка життя усiх тих людей? Одне життя – взамiн кiлькох десяткiв!

– Тобi не зрозумiти! – не замислюючись нi на мить, вiдповiв Степан.

– Нехай ми всi помремо, якщо судилося. Зате душi нашi постануть перед Господом не закалянi зрадою та пiдлiстю.

– Щось ти, козаче, надто легко смерть згадуеш, – глузливо хмикнув чорт. – Задумав обманути? І не мрiй, не вийде… Махну рукою, нукери миттю дверi виб’ють i всiх, як ягнят пов’яжуть… Адже, крiм тебе там бiльше воiнiв немае, вiрно?

– Це так, – потемнiв обличчям Небаба. – Але й ти не вважай себе за наймудрiшого.

Бо в такому разi Ребекка тобi не дiстанеться. Першою ii вб’ю. Власноруч!.. І вона менi ще й подякуе…

– Дивний ти чоловiк… – сiпнув плечем Босоркун, вiд чого в повiтрi виразно запахло прiлiстю та перегноем. – Щойно до Раю з чистою совiстю збирався, а тепер смертний грiх простiсiнько в храмi заподiяти готовий…

Чорт пошкрiб пiдборiддя i приступив ближче.

– В очi дивися!

Начебто нiчого не змiнилося нi в поставi, нi в голосi Рудого Пасiчника, але не послухатися його Степан не змiг.

А коли заглянув у дихаючий крижаним холодом густий морок зiниць чорта, то зблiд i мимоволi перехрестився.

– Побачив, – задоволено кивнув той. – Значить, розумiеш, що з мертвою дiвчиною менi ще простiше впоратися… Твоя впертiсть тiльки погiршуе все. Змирися, козаче. Є в цьому свiтi багато такого, що не за нашим бажанням чи розумiнням влаштовано. І не пiдвладного нашiй волi.

Небаба знову перехрестився, але не вiдповiв. Чародiйським поглядом вiн побачив навiть бiльше, нiж чорт хотiв йому показати.

І побачене справдi збентежило парубка. Такого страху та огиди вiн ще не вiдчував. Але змиритися?!

Босоркун помовчав, не зводячи очей зi Степана, але бачачи, що той вiдступати не збираеться, невдоволено буркнув.

– Гаразд, бiда з тобою. Часу шкода… Не хвилюйся ти так за неi, нiчого з дiвкою не трапиться. Я маю намiр доставити ii цiлою i неушкодженою просто в обiйми майбутнього чоловiка.