Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Одне дiло – випадковiсть, iнша рiч – коли хитрощi викрито. – Пiшла геть! Щезни!

Химера зацьковано озирнулася на натовп татар, котрi щiльним кiльцем оточили церкву, жалiбно нявкнула i притиснулася до ноги господаря.

Чорт незадоволено подивився навколо, потiм бридко розсмiявся i клацнув Христю по чолi. Мить, i поруч з ним з’явилася молода, ледь в пояс, калина.

– Гаразд, зачекай поки так… Пiсля вирiшу, що з тобою робити.

Ординцi, помiтивши це, збуджено загули, захвилювалися.

Аталик сплюнув крадькома в напрямку шайтана, склав пальцi в дулю, вiдводячи лихе око, i пiдiйшов до дверей.

– Чуеш мене, гяуре?

– Так, ефендi, – вiдгукнувся Небаба. – Я тебе добре чую.

– Мiй доблесний учень цiнуе чужу звитягу i дозволяе тобi випробувати долю i ласку небес. Виходь смiливо, пiдступу не бiйся. Розмова наша не закiнчена, але якщо тобi якiсь умови здадуться неприйнятними – зможеш безперешкодно вернутися назад. І про це маеш мое слово! Слово старого воiна, що посивiв у сiдлi та походах!

Останню фразу Кучум промовив, пильно дивлячись на Босоркуна.

Шайтан скривився, як вiд квасного, знизав плечима, але кивнув. Мовляв, ну що з вами вдiеш? Дурiсть несусвiтня, але нехай. Шкода часу на суперечку.

Крiзь дверi з церкви назовнi якийсь час доносився гомiн голосiв, а потiм його перекрив спокiйний, впевнений голос Небаби.

– От i домовилися. Я виходжу, ефендi…

Завiси неголосно зарипiли, немов вагалися, а потiм дверi рiшуче розчахнулися навстiж, i на порiг вийшов високий, широкоплечий парубок, одягнений скорiше як заможний мiщанин, анiж козак.

Тим паче, запорожець. Тримаючи в руках важкий запiрний брус…

– Хо-хо… – реготнув Босоркун. – Щастить тобi, ага. Вiдбiрний супротивник трапився. Якою зброею боротися будеш, шановний воiне? Голоблею? А-а! Я знаю! Переможе той, хто довше i голоснiше читатиме молитви!

Степан мирно посмiхнувся у вiдповiдь i вiдставив брус убiк. Ось тiльки очi його при цьому дивилися так гостро, що чорт мимоволi ступив крок назад.

Розлютившись на себе за виявлену слабкiсть, Босоркун демонстративно плюнув на освячену землю i прошипiв:

– Гаразд, козаче! Як ви один одному будете тельбухи випускати… в славу своiх небесних покровителiв, менi без рiзницi.

Хоч залоскочiть супротивника на смерть. Але менi потрiбна наречена Куницi – Ребекка! І я маю отримати ii незалежно вiд того, хто переможе. Тобi зрозумiла умова, чи повторити повiльнiше?

– Що?! – тепер настала черга Небаби вiдсахнутися. Тiльки не з переляку, а вiд обурення.