Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

А потiм легким, ковзаючим кроком, немов у танцi, рушили назустрiч один одному.

Наставник хана був мудрий i досвiдчений, а тому став вiдразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.

Степан не мiг похвалитися нi тим, нi iншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вмiння махати шматком залiза для чародiя марна справа. І до тренувань учня з тими воiнами, що зрiдка приiжджали в гостi, ставився з поблажливiстю лише через благотворний вплив фiзичних вправ на розвиток i змiцнення м’язiв. Дуже вже хотiлося старому перебратися в молоде i сильне тiло.

Тим не менш, Небаба оцiнив маневр аталика. І якщо татарин, у силу вiку, нiяк не мiг приховати досвiд, то Степановi нiщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, смiливим i… дурним. Вiрнiше, надмiру самовпевненим. Що, зрештою, одне i те ж. Бо встиг нахапатися верхiвок вiйськовоi науки, i тому вважае себе непереможним витязем.

Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед i завдав три швидкi, сильнi удари, намагаючись поцiлити в голову або плече бусурмана.

Потiм швидко вiдскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцiю.

Природно, татарин легко вiдбив прямолiнiйну атаку, але нападати у вiдповiдь не став. Вичiкував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надмiром сили похвалитися не мiг, i даремно ii не марнував. Вiн вивчав ворога i чекав помилки, – неминучою в будь-якому поединку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в життi козака. Значить, Небабi треба встигнути нанести удар ранiше…

«Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думае, що сонце мене заслiплюе, але я настiльки гарячий i недосвiдчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».

Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбiнацiя ударiв постiйно повторюеться, то вже пiсля п’ятоi або шостоi атаки вiн почав посмiхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмiшку, але блиск в очах його видавав. Як i деяка розслабленiсть, що з’явилася в рухах. Кучум навiть трохи запiзнювався з вiдбиттям, все ще не вiрячи i чекаючи пiдступу.

Але Небаба продовжував робити свое, немов виконував вправу на тренуваннi…

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

Загалом збоку все виглядало значно жвавiше. Здоровенний, набагато ширший у плечах i вищий на зрiст запорожець постiйно наскакував на не надто показного татарина, горланячи при цьому щось малозрозумiле. І, не шкодуючи руки, наносив сильнi удари, змушуючи Кучума захищатися.