Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Поки що це йому вдавалося, але рухи аталика ставали все повiльнiшими, а козацька шабля при зiткненнi з його клинком вiдбивала руку татарина чим раз бiльше назад, ближче до голови.

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«Ну, начебто пора… – подумав Степан. – Ще двi-три такi атаки, i голомозий вiдповiсть. Питання: куди нацiлиться?! Я би вiдбивав третiй удар i, немов вiдштовхуючи супротивника, пiдступив ближче. А в той момент, коли суперник подасться назад, самим вiстрям дотягнувся б до ноги.

Пощастить – можна зачепити жилу, але й звичайноi рани досить. Потiм трохи покружляти, змушуючи спиратися на пiдтяту ногу, щоб посилити кровотечу i все… П’яти хвилин не мине – добивай, або в полон бери».

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«Ага, ось уже примружився, бусурман триклятий. Бач, як поспiшаеш мене вбити, навiть про сонце забув. Поклiпай тепер i ти трохи, не все ж менi одному повiками, немов сором’язлива дiвчина, мигати… Давай, ось вiн я!.. Ну, чого чекаеш?! Хочеш ще раз переконатися, що в моiй головi суцiльна полова? І не сумнiвайся – жодного зернятка, навiть найменшого там немае.

Стоп! Але ж i справдi немае! Якого дiдька я вирiшив, що вiн по нозi вдарить? Вiн же старий! Спина, мабуть, давно на погоду ние. Не зможе аталик достатньо швидко нагнутися, а значить – ризикувати не стане. Тодi куди? Думай, голова, шапку куплю! Зовсiм мало часу залишаеться. Ой, як би менi у власний капкан не потрапити!»

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«От дурень! Як же я ранiше не здогадався? Ну, звiсно ж!»

І тут Кучум атакував.

Глузливо посмiхаючись, татарин вiдбив третiй удар козака з усiеi сили, але в останнiй момент послабив руку в лiктi, тим самим дозволяючи своiй шаблi вiдлетiти майже до грудей, на вiдстань, потрiбну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскiс, пiд занесену вгору Степанову правицю…

Остаточно повiривши, що мае справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомiв, а скористався найпримiтивнiшим способом, розрахованим на те, що суперник нi разу не завдав четвертого удару, а завжди вiдступав пiсля третього… І помилився.

Вуста татарина продовжували посмiхатися, в передчуттi перемоги, навiть пiсля того, як голова ханського наставника покотилася по землi, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума.