Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Не лiзе… – висопiв натужно корчмар.

– Нiчого. Не найбiльший клопiт. Стягай, – звелiв Лис, сiдаючи на землю. – Тiльки не метушися, бога ради! А то помiтять ворохобню, та й згадае якийсь песиголовець, що тобi руки зв’язати забули!..

На цей раз дiло пiшло веселiше, i спiльними зусиллями чобiт стягнули. А коли Іцхак перевернув його пiдошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стрiли.

– Ось вiн – i порятунок, i Божий промисел… – посмiхнувся Лис. – Ну, чого витрiщився, немов муслем на сало? Рiж пута!.

.

– Чиi? – оторопiло спитав корчмар, невпевнено пiднiмаючи крихiтний, але з гострою кромкою шматочок залiза.

– Та хоч чиi! Тiльки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче грошi рахуеш. Тепер i нашi життя, i доля Ребекки, i багатьох iнших вiд твоеi спритностi залежать… Поквапся, пане шинкар, i ще сьогоднi гуляти будемо!.. Всю горiлку, яку вигнав, утридорога продаси. Хiба поганий гешефт, щоб я здоровий був.

Пiдхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двiчi.

Присунувся впритул до козака i, хоч не надто вправно, але старанно, заходився рiзати сиром’ятнi ремiнцi. Мiцна волова шкiра пiддавалася погано, i його пальцi, втративши чутливiсть, ковзнули вниз, розпанахавши до кровi руку Семеновi. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навiть не смикнувся. Гiрше було iнше: вiд кровi ременi намокли й ослизли, через що Іцхак ще двiчi почув думку запорожця про безруких вiслюкiв, котрi помилково мають себе за людей.

Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремiнець пiддався i лопнув, а розплутати його вже не склало труднощiв.

– Добро. Тепер Максимовi, – вказав пiдборiддям на столяра Лис, а сам лiг на спину i став розтирати затерплi руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала бiль куди бiльший за порiзи. А головне, терпiти треба було мовчки i без рiзких рухiв.

Але цi дрiбницi не могли затьмарити полегкостi, що прийшла з вiдчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, вiдгризае лапу, аби вирватися на волю.

Так i людина, – якщо то справжнiй козак, мужнiй воiн, – готова заплатити будь-яку цiну, аби звiльнитися…

З Лiктем Іцхак упорався швидше. Можливо, того зв’язали тоншою линвою, а може, корчмар набрався досвiду, – але ось уже i другий бранець засопiв, заскрипiв зубами, розтираючи зап’ястя.

– А тепер кого? – запитав корчмар.

– Мене, дядьку Іцхак, – повернувся до нього спиною i вiдставив руки котрийсь iз хлопцiв.