Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Схоже, той самий Михайло, що не побоявся через багаття стрибнути. – Мене… Я цих iродiв зубами гризтиму.

– Спасибi тобi, Лисе, ну i пану Іцхаковi, теж – пут ми позбулися… – пробурмотiв, озираючись, столяр, коли бiль в руках трохи вщух i в занiмiлi м’язи вернулася сила. – А далi що робити? Охорони мало, але все ж – не один вояк. Та й ми беззбройнi. Поки допадемо – половину стрiлами поб’ють. А навiть як Бог допоможе i цих задавимо, здiйметься рейвах, верховi вiд стада прискачуть. А там i iншi бусурмани наспiють… Без бою не втекти, а затiеться колотнеча – не встигнемо.

– Ех, нам би хоч парочку шабель на початок, а там вже i бусурманську зброю пiдiбрати можна, – долучився до розмови сiльський коваль. – Тут майже пiвсотнi сильних чоловiкiв i парубкiв. І не просто сильних, а – страшенно лютих! Не такою вже й певною перевага у голомозих буде. Дзуськи! Це iм не сонних в’язати.

– Отець Василь завжди каже: «Якщо немае iншоi надii, звернися до Господа. Вiдкрий йому душу i, якщо помисли твоi чистi, то не будеш залишений в потребi…» – присунувся ближче до звiльнених чоловiкiв Михайлик.

– Без Божого благословення нiчого не вiдбуваеться, отрок, це точно. Але навряд чи Господь особисто подасть нам амунiцiю, – пробурмотiв Лис.

– Згоден… – кивнув Максим. – Але, знаеш, Семене, чував я вiд козакiв, котрим колесо до воза робив, одну iсторiю. Казали, що був такий випадок, коли у козакiв мушкети та пiстолi, навiть пiсля того як порох i кулi закiнчилися, стрiляли i разили бусурман ще цiлiсiнький мiсяць…

– Ет, порiвняв.

Про той бiй i я знаю. Щоправда, не мiсяць, а лише тиждень. Ось тiльки в тому загонi наказним отаманом справжнiй характерник був. А то хлопцi не простi, з небожителями краще iншого священика домовлятися вмiють…

– Про що шепочетеся, – до трiйцi пiдповз Остап Хрущ. – Б’емо супостатiв вже, чи зачекаемо, поки Іцхак ще з десяток звiльнить?..

– Нi, чекати довше не можна. Ось-ось решта бусурман повернеться, – заперечив Лис. – Треба зараз. Поки вiд церкви крикiв не чутно i димком не тягне… Значить, зайнятi ще голомозi.

– Зброю б нам, хоч яку… – знову зiтхнув Лiкоть.

– Ну, так он, хлопець помолитися радить… – гмикнув козак.

Хто знае, що вiдповiв би Лисовi сiльський отаман: став на захист парубка, чи сумно посмiявся б разом з усiма, якби в наступну мить Семен не зойкнув вiд болю, коли йому на ноги звалився оберемок шабель, списiв та мушкетiв. Причому один спис впав так незручно, що хльостко трiснув козака тупим кiнцем по чолi.