Ги-ги-и

– О, власне! Напiвзадушена! То не дурний хлоп писав. Я тi, Влодзю, вповiм, жи я на тiм дуже добре розумiюсь. Коли я дусив свою жiнку, вона обзивала мене рiзними поганими словами. І не стрималася анi на мент! Я iй кажу: мовчи, холеро, бо тi задушу. Ну i таки мусив. Така була з неi вредна баба.

– Я думаю собi, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

– Так, Влодзю, я пережив багацько.

– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедiв?

– Маю шiсть дистрофiкiв. На людей вони вже не подiбнi, але лебедi з них – перша кляса.

Ага, ту в нас е ще один вар’ят, добре спiвае, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.

– Ну i де вiн?

– Ходи в сусiдню палату. Я iх там загнав слова вчити.

В палатi з десяток хворих вгризалися в якiсь клаптi паперу. Штунда пiдкликав високого худого чоловiка i сказав до нього:

– То е Влодзьо, вiдповiдальний за культурну програму, вийдiть собi до парку, бо тут такий галас, що годi говорити.

Ми вийшли в парк, сiли на лавцi, i я спитав:

– Що то за пiсня, яку ви спiваете?

– Це наш нацiональний гiмн.

– Ваш? Особисто?

– Нi, мого народу.

– Ага, то ви представник нацiональноi меншини?

– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик i вже п’ять лiт мучуся у цьому вашому Кульпарковi.

Менi все стало зрозумiло. У нас тут е рiзнi особистостi. Є просто Марiя, апостол Павло i навiть Сергiй Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?

– Я знаю, що ви думаете, – сказав вiн.

 – Але ви помиляетесь. Я справдi прибув сюди звiдти, – вiн тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.

– Всi там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.

– Влодзю, я вам вiрю, ви не е божевiльний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звiдси, i я вiддячу. Я маю дивовижнi властивостi: можу лiкувати людей, ба навiть воскресати iз мертвих.

Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тодi вiн встав, роззирнувся i сказав:

– Зараз я вам доведу.

Злапайте менi щось… Щось живе – муху, метелика…

– Де я вам тут буду бiгав по парку i лапав мух! Це вам не палата.

Я лiниво покрутив головою i побачив метелика, який сонно стирчав на стеблi квiтки. Я впiймав його i принiс тому диваку.

– Обiрвiть йому крила.

Колись у дитинствi я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приемностi. Проте я слухняно позбавив бiдолашного метелика крил i поклав на лавку.

– Тепер розчавiть йому голову.