Невеличка драма

Перед ними вона теж розцвiтала, ставала легка, як iх пишнi макiвки, в очах своiх почуваючи бiле сяйво хризантем.

– Чудовi, чудовi, – шепотiла вона.

Зненацька цiкавiсть у нiй зайнялась: вiд кого цi квiти? Хто послав iй цю розкiшну посмiшку любовi? Вона хутко, не роздягаючись iще, пiдiйшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нiчого не знайшла.

Це вже втрете вона одержувала отак квiти. Перший кошик мiсяцiв iз п’ять тому, другий, може, мiсяцiв зо два й оце зараз. Ну, та про першi два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватися за присилачiв, вибираючи з-помiж тодiшних своiх знайомих i iх вiдмову пояснюючи бажанням заiнтригувати себе.

А тепер була цiлком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в ii життi зайшла, коли дiвчина лишилась самотня, коли всi попереднi знайомi вiдiйшли вiд неi, розчарованi, а новi розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звiсно, кооператора та Льови, неодмiнних, мовляв, спутникiв ii життевого руху!

Тепер вона зв’язувала цi три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука iх до неi скерувала.

Острах узяв ii тодi, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за ii спиною й непомiтно пантруючи кожного ii руху. Чого вiн хоче i хто вiн такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступае в ii слiди й несе в собi страшнi несвiтськi бажання, – може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи ii появи?

Вона здригнула й хутко роздяглася.

Розпаливши в грубi, Марта пiд дiянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порiзнених уривкiв, що послужливо спливали iй у пам’ятi, уривкiв, до рiзного часу навiть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дiйснiстю власнi мрii, нiби явно снячи, лiпила дiвчина чоловiчу постать, вiдчувала ii близьку присутнiсть i невимовленi слова. І ця постать, яку вбачали ii нерухомi очi, нашила на неi жагучим огнем, поволi перетворюючись у казкового велетня, в радiсний кошмар неспокiйного чуття.

У дверi раптом постукано.

– Хто там? – злякано скрикнула дiвчина.

На порозi з’явився Льова. Вiн мiг без сторонньоi допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку нiхто не мав пiдстави боятися злодiiв, тому чорний хiд був вiдiмкнутий до пiзнього вечора.

– Ах, ви не могли хоч би один вечiр не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

– Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той.