Невеличка драма

 – Ви самi ж учора просили… ось книжку…

– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дiвчина. – Чекайте, ось руки помию.

Тим часом Льова скинув кожушанку часiв вiйськового комунiзму, погрiв коло вогню задубiлi руки й обережно закурив.

– У вас квiти, – сказав вiн, коли дiвчина вернулась.

– Атож, квiти! От iз кого вам брати приклад! Якийсь таемничий невiдомий присилае менi вже третiй кошик. Абсолютно невiдомий! Далекий лицар! Та не стiйте ви, як стовп! – Льова був хоч i худий, зате довгий. – Зразу цiлу хату зайняв… Сiдайте на своему стiльцi.

– Але ж, Марто, ви самi… самi казали менi, щоб я… – нiяково забубонiв Льова.

– Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дiвчина. – Смiшно було б, якби ви уривали зi своеi платнi на букети. Але можна б було хоч одну квiтку десь вирвати й подарувати!

– Тепер зима, Марто… квiтки не ростуть…

– Не виправдуйтесь!

– І потiм… одна квiтка, це якось надто сантиментально… i не сучасно… Інша справа отакий кошик…

– Не сучасно! Що ви так несучасного боiтесь? Все щире завжди сучасне.

– Тут… тут розмiр i цiна викупае!

– Я захоплена, що ви нарештi сказали щось дотепне! – скрикнула дiвчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цiлий рiк чекати вiд вас одного-однiсiнького дотепу.

Льова тупо посмiхнувся.

– Третiй букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, i невiдомий лицар мусить з’явитися, тричi про себе нагадавши,

– Це було б дуже до речi, – раптом промовив Льова.

– Ви теж маете якiсь плани на мого невiдомого лицаря, – спитала дiвчина, пильно на нього глянувши.

Льова страшенно знiяковiв.

– Ви, Марто, завжди… пiдозрюете мене, нiби я.

– Знаю я, що ви думаете! А втiм, може, й краще було б, якби невiдомий лицар… справдi з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському станi опинились ми, сучаснi дiвчата, з цими лицарями! Ранiш дiвчина могла вiльно мрiяти, уявляти собi князiв, принцiв, королевичiв, чи як там, – це дурниця була, але можна було мрiяти, розумiете? А дiвчина чи взагалi молодiсть без мрii – це якось нудно… Мрii – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопi, продаете, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищi обiйтися без мрiй?

– У мене е мрii, – хрипко вiдповiв Льова.