Невеличка драма

– От бачите! А зараз мрiяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простiше сказати, мрiяти знову-таки можна, але з мрii нiчого не виходить. Немае готових образiв для мрii, ви розумiете мене? Мрii нема за що почепити, виходить не мрiя, а туман… От припустiмо, почати б мрiяти за народного комiсара. Але ти знаеш, що народний комiсар – це дiлова людина, ти прекрасно уявляеш його, тобто реально, який вiн е, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Нi, про народного комiсара нiяк не можна мрiяти! – скрикнула вона.

 – Це… зовсiм не той стиль.

– Зовсiм iнший стиль, – погодився Льова.

– Або от пiсенька е, – вела дiвчина:

Не хочу я чаю пити

з побитого чайника,

а хочу я полюбити

ДПУ начальника…

Це просто смiшно, це вже пародiя на мрiю… У мене сьогоднi одна товаришка замiж вийшла. Дуже симпатична дiвчина, така проста, тiльки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилося помешкання, вони й побрались.

Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовнiше, каже вона, «треба жити»! Нi, так жити не можна! Треба створювати собi iлюзii.

– Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, – обiзвався Льова.

– Отже, хай живуть iлюзii!

Марта поривчасто пiдiйшла до квiтiв, нахилила велику хризантему й притиснула ii до щоки.

– Фу, яка вона холодна й… вогка! – скрикнула дiвчина, випускаючи квiтку.

Льова злякано на неi глянув. Вона сiла на стiльця проти нього й за хвилину похмуро сказала:

– Льово, зачинiть грубку, вона вже зовсiм перегорiла… Знову в хатi холодно буде… Сядьте коло мене, – сказала Марта, коли вiн упорав грубку. – Я сьогоднi i взагалi останнiй час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенiя. Так iнодi стане важко й… неприемно. І потiм самотнiсть… Почуваеш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колi.

За цим колом е багацько людей, може, дуже цiкавих, напевно дуже цiкавих, але ти iх не знаеш… Це ясно, що всiх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але iнодi це бувае й приемно… Інодi хочеться, щоб нiкого-нiкого не знати!

– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.

Дiвчина обурено схопилась.

– Яке ви маете право так казати! – скрикнула вона.