Невеличка драма

Вiн годиться тiльки для своеi кiмнати, щоб мрiяти перед квiтками… невiдомого лицаря! Ах, я не можу забути, якi холоднi тi хризантеми!

– Але тепло вашоi душi зiгрiе iх, – запевнив Льова. – Душi, Марто! Нi, не думайте, що я якийсь… iдеалiст, як кажуть… але що з того, що душа – якийсь комплекс рефлексiв, коли ви ii в собi почуваете? Що з того, що звук е коливання повiтря, коли ви слухаете музику? Це порожнi слова, Марто, вони нiчого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотiв сказати, що це неправда, – додав вiн, збентежившись.

А що дiвчина не вiдповiла нiчого, вiн знову почав:

– Над людиною, Марто, багато що тяжить… У кожнiй людинi багато минулого… забобонiв… Вона вся в рамцях… iнодi в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина – це маленькi рамцi, потiм товариство, професiя, нацiя, клас… І коли людина скидае цi рамцi, тодi вона робиться чиста… вона з намальованоi картини робиться людиною…

Вiн глянув на дiвчину, що лежала, сплющивши очi, i на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помiтна посмiшка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очi його зайнялись глибоким, звiльненим вогнем, що нагадував фосфоресценцiю моря.

– Ви не знаете своеi сили, Марто!.. А я ii почуваю… Вiд вас пашить теплом, ви – огнище щастя. Замерзлi, понiвеченi, затужавiлi приходять до вас i простягають руки… Скидають свое щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, вiдчуйте свою силу й дайте iншим вiдчути ii.

Ви – цариця землi, все, що ви бачите, належить вам!

– Покиньте, Льово, – мляво сказала вона.

– Все, все! – шепотiв вiн у екстазi. – Вам тiльки здаеться, що не належить, а насправдi належить, Марто… Ви не знаете своеi сили! А це знае… моя… любов…

Льова через велику силу вимовив останне речення й вiдразу знiтився пiсля збудження, його довга постать раптом осiла на стiльцi, зiбгавшись i зщулившись.

– Не женiть мене, Марто, – благально промовив вiн.

– Я вас не жену, – вiдповiла вона. – Але йдiть уже додому, ви дуже хвилюетесь.

Вiн покiрно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потiм несмiливо запитав:

– А можна… познайомити вас… я казав…

– Знайомте, – байдуже промовила дiвчина, пiдводячись. – Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого бiльше. Оце книжка? Ідiть, я читатиму.

Вiн мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихiднi дверi, а на ганку спинився, замислившись.