Невеличка драма

Лишившись на людях тим самим славним i лагiдним хлопцем, вiн наодинцi щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалi бiльше замикаючись i зосереджуючись у собi. Через своерiдну аберацiю внутрiшнього зору лiкпомовi уявлялось, що вiн чимраз вище пiдноситься над людьми, хоч насправдi вiн провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спiткати на життевому льодi. В заслiпленнi йому здавалось, що з нього спадають якiсь пута, що вiн очищаеться й звiльняеться вiд тисячолiтнiх забобонiв людськостi та вступае до чистого, незацiкавленого сприймання життя, до безстрасного його поцiнування.

Навкруги зрушувались пiдвалини, розв’язувались страшнi противенства, розлягались могутнi громи прийдешнього, i в цьому первiсному хаосi нового життя, серед кровi й буяння, запалу й жаху, у вирi неповторних подiй такий собi Льова Роттер затайливо, крадькома, чужий усьому й усiм, простував своею власною тропою, уперто длубаючись у чудернацьких думках, що невпинно в ньому плодились.

У цiм йому допомогли, звiсно, старi книжки, що вiн споживав уривками гулящого часу – книжки людськоi мудростi, на цигарки тодi драноi, отi запорошенi й пожовклi твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вiчнi пам’ятки своеi спраги й неспокою.

Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смiтник життя тодi спроваджену, ба почав навiть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за motto на зшитковi своiх дум слова з Серена Кiркегора: «…хто найщасливiший, як не найнещаснiший, i хто найнещаснiший, як не найщасливiший, i що таке життя, як не безумство, i вiра, як не божевiлля, i надiя, як не загайка вдару на ешафотi, i кохання, як не штих у рану»…

І треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його мiркувань, що виглядали приблизно так:

«Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собi життя».

«Життевi радощi можна порiвняти зi шматком поганенького сала у великiй пастцi страждання».

«Наше народження е бiль, а смерть – мука.

Жалюгiдне те, що мiститься мiж цими бiгунами».

І нiколи нiкому вiн своiх поглядiв не висловлював, нi афоризмiв своiх не читав, хоч не раз поривало його вiдкритися iз досягненням душi комусь iз товариських хлопцiв, яких на фронтi було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозумiють у тих обставинах, Льова мовчки зберiгав i збагачував свою таемницю, сам собi егоiстично втiшаючись скарбами душного й похмурого пiдземелля своiх розумувань.