Невеличка драма

Змовчав вiн i перед молодим лiкарем Юрiем Славенком, що потрапив, вiдiрваний вiд наукових студiй, до iхньоi частини на польський фронт 1920 року, i з яким у Льови нав’язались щось нiби дружнi стосунки – найбiльше через те, що лiкпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнiшу роботу в лiнii вогню. Та стосунки цi хутко й урвалися, коли по скiнченнi вiйни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньоi своеi працi в лабораторii при Киiвському медiнститутi, а лiкпом Роттер, нарештi демобiлiзувавшись, вирiшив ще глибше вiддатись працi в лабораторii при своiй власнiй особi.

Що, за Льовиною теорiею, спосiб i мiсце життя нiчогiсiнько не важили, то вiн перебрав з 1920 року якийсь десяток мiст та професiй, аж поки 1927 року не прибув до Киева на працю в ковбасному вiддiлi одноi з безлiчi соробкопiвських крамниць. На цей час з нього вже цiлком виробився лагiдний аскет, що зрозумiв життя i простив людям, геть вiдмовившись вiд думки iх виправляти – тобто найпристойнiший з усiх можливих аскетичних типiв.

Так вiн i провадив би у вищiм супокоi свое непомiтне iснування, коли б не зустрiв був якось батькового приятеля, вчителя канiвського, що потiм того незабаром помер, вiдiгравши в Льовиному життi фатальну роль: через нього-бо мудрець спiзнався з його дочкою, дiвчиною Мартою, колись пустотливим пiдлiтком, i закохався в неi так, як може закохатись людина, далека вiд людей та життя i винятково свiтовими проблемами заклопотана, – раптом, безглуздо й безнадiйно.

Так просто в його життi сталася друга катастрофа, друга моральна контузiя, що знову його спустошила й заперечила.

Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрiя Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказiв. «Вiн цiкавий, розумний, вона може в нього закохатисяя», – думав вiн. І за мить його обпадали страшнi сумнiви. Проект обертався в нiсенiтницю, у хворе уявлення. Може, вчений взагалi не схоче з ним знатися? Так нi ж, вони здибалися разiв зо три за цей час, i той навiть заходити запрошував! От вiн i зайде… «У всякому разi, треба спробувати, у всякому разi», – переконував себе Льова.

Вiн тремтiв вiд хвилювання. Власне, вчений був у нього единий знайомий, якого вiн без сорому мiг рекомендувати дiвчинi. Ах, чого вiн вчасно не подбав, щоб мати таких цiкавих чоловiкiв хоч душ зо три! А так йому лишалося тiльки покласти всi надii на одного. І вiн надiявся! «Це треба зробити, це обов’язково», – мiркував вiн.