Невеличка драма

Поки Льова, отак розважаючи, iшов iз Жилянськоi вулицi на Арсенальну, мiж якими вiдстань могла бути солiдним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сидiла теж замислена коло теплоi грубки. Потiм раптом обернулась i постукала кулаком у стiну – це було звичайне хатне гасло для ii сусiда-кооператора, який невдовзi й з’явився на порозi.

– Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажiть щось цiкаве, – плаксиво озвалася до нього дiвчина.

– Хе, хе, – закректав кооператор, заходячи, – я, знаете, всiда готов, всiда готов!

Прекрасна сирена Ірена

Лiтня жiнка в чорнiй сукнi, суха й висока, на вигляд дуже старовинна – дружина вiдомою терапевта, професора Маркевича, тихо пiдiйшла до дверей доччиноi кiмнати й постукала.

– Ирен, к тебе можно? – пiвголосом спитала вона, вiдхиляючи до кiмнати дверi.

Тиша в помешканнi була майже абсолютна. Прийом у професора кiнчався, та й кабiнет його мiстився зразу коло парадних дверей, у протилежному кiнцi до iдальнi, де горiла лампа пiд широким матерчатим абажуром, що давав свiтло тiльки на стiл i вузьку просторiнь коло нього.

Дубовi стiльцi попiд стiною здавалися темними кам’яними, картини, копii з Айвазовського, ледве яснiли у золочених рамах, повiшених за принципом симетрii, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м’яко цокав до пари застиглому свiтлу над столом.

– Заходи, – вiдповiла дочка.

Тодi Марiя Миколаiвна переступила порiг i зразу ж причинила за собою дверi, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п’ять ступнiв вища, нiж у цiлому помешканнi.

Ірен любила тепло, власне, органiчно не могла терпiти холоду, тим-то для ii грубки встановлено спецiальну норму палива.

Ірен пiвлежала на софцi й читала, не пiдводячи вiд книжки очей. Мати сiла поруч i промовила по-росiйськи:

– Вже незабаром сьома…

– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення.

– І сьогоднi четвер…

– Так. Знаю, – сказала Ірен, вiдсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюешся бiльш за мене!

– Ну, – улесливо промовила маги.

 – Але мене це трохи дивуе… Вiн бувае в нас уже пiвроку… Я знаю, що ти… проти нього нiчого не маеш, власне, вiн прекрасна партiя, показний iз себе, на становищi, з безперечним майбутнiм…

– Знаю, – урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.

– Вибач, Іро, але я не розумiю цiеi повiльностi! В наш час це робиться швидше…

– Ну? – спитала Ірен.

– І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повиннi рахуватись.