Невеличка драма

– Нi, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волiв би краще попросити, щоб ви заграли щось.

– А, ворог мистецтва, ви любите музику!

– Кожен мае своi хибкостi, Ірен.

У вiтальнi Ірен сiла до рояля, а Славенко вигiдно пiрнув у м’який фотель.

– Дозволите курити? – спитав вiн, добуваючи шкiряного цигарника.

– Прошу, – вiдповiла господиня, розгортаючи вальси Шопена.

Славенко не розумiв музики i не почував великоi потреби ii слухати. Але в домi професора Маркевича вiн виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих мiркувань: передусiм, це тiшило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самотi говорити.

Вiн почував, що iхне знайомство дiйшло вже до того ступеня, коли взаемини повиннi бути з’ясованi, але вiдкладав надалi остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирiшив. Ірен, вiн був певен, також розв’язала ii, але тiльки мовчазна згода була мiж ними, а жодного слова про шлюб чи тим бiльш про кохання ще не сказано. Знову-таки двi причини зумовлювали його зволiкання: насамперед робота його не була ще скiнчена, а крiм того, десь потай йому все-таки не хотiлось змiняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопiт», – думав вiн про шлюб. Потiм, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попереднiй побут, i в цьому була непоборна прикрiсть. Юрiй Олександрович чудово уявляв собi, як розподiлятиметься його майбутня доба в подружньому життi, добре знав, у якiй кiмнатi вiн тут житиме, навiть прикинув уже, як розташувати в нiй своi книжки, а проте нехiть до кардинальноi змiни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнiшнi родиннi функцii, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, вiн бачитиметься й муситиме розмовляти з ii батьками, якi його аж нiяк не цiкавили. Але забрати Ірен з батькiвського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнiшими тортурами. «Нiчого не вдiеш, закiнчу ось роботу, то й оженюся», – подумав вiн, пускаючи дим.

Власне, Юрiй Олександрович уже всi питання розв’язав, крiм статевого.

За юнацьких рокiв, вiн, як i чимало юнакiв, задовольняв своi молодi потреби самостiйно, а до жiнок почував острах i зневагу. Потiм, трохи змужнiвши, поборов у собi цю звичку – тiльки через шкiдливiсть ii – i довгий час жив iз своею робiтницею, яка, через невимогливiсть свою, не ставила йому жодних претензiй, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковiй працi, де вiн хутко поступував.