Невеличка драма

Я вiрю в твоi найкращi почуття до мене, вiрю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалi, ти потрапив на зовсiм незвичайний у мене настрiй, – сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серiя моiх спроб закiнчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеiди! До речi, де ж живе ця Бiсектриса, ця мадемуазель Помпадур?

– Дуже близенько, на Жилянськiй, чотири квартали звiдси…

– Це спрощуе справу. Ходiмо. Ах, чорт! – раптом скрикнув вiн. – Сьогоднi день, коли я роблю вiзит шановному професоровi Маркевичу! Але в мене сьогоднi нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…

І вiн переказав телефоном професоровiй покоiвцi Пелагеi, що нездужае, просить вибачити й прийти не може.

– Бачиш, ти призвiв мене до брехнi, – сказав вiн Льовi. – Але до брехнi я ставлюсь цiлком розумово: менi не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатне й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребуе. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.

– Але час скажено йде, – сказав вiн, беручи на вулицi Льову пiд руку. – Пам’ятаеш наш саморобний шпиталь на польському фронтi?.. Як це давно було! Чорт бери, так i зiстарiтись непомiтно можна.

– Ми вже й так старi, Юрiю, – меланхолiйно зауважив Льова.

– Не в тому, зрештою, рiч, старим чи молодим бути. Про мене старiсть навiть приемнiша, спокiйнiша, але ж умирати не хочеться! Умирати нiколи не буде приемно, теорii Мечникова надто нереальнi… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справдi не боявся небезпеки на вiйнi, чи просто вдавав?

– Нi… справдi не боявся… Так виходило, що не боявся.

– Дивна рiч! Але тебе не впiзнати. Не впiзнати бравого лiкпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаеш.

– Бачиш, Юрiю, – обережно промовив Льова, – це зовсiм нiчого не важить, як людина виглядае…

– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душi. Ти ж усе-таки медик!

Юрiй Олександрович почував себе чудово. Його душа по скiнченнi черговоi серii спроб нагадувала щось нiби першотравневе свято, уквiтчане переможними прапорами.

Коли вони пiдiйшли до будиночка на Жилянськiй вулицi, Юрiй Олександрович мимоволi засмiявся.

– Що за халупа, – сказав вiн. – Уявляю, якi монстри тут мешкають! Цiкава дiвчина могла б добрати собi цiкавiшого примiщення. Нi, Льово, я зовсiм перестаю вiрити в ii високi прикмети.