Інтуїція

Вiсiмсот сiмдесять сьомий!

Я не пам’ятаю, скiльки мене несли коридором i пiд час цього весь час били. Але це тривало, напевно, довго, бо молодики змучилися, кинули мене на пiдлогу, а самi взяли за ноги й так волочили. Здаеться, я вже нiяк не реагував на бiль, лише намагавсь якось втримати голову, щоб вона не билась об пiдлогу.

8

Як для медвитверезника, коридори були занадто довгими. На в’язницю даний заклад теж не видавався, бо я не бачив камер, жодних дверей, лише голi стiни. Там, де би мали бути дверi камер, висiли металевi шайбочки – майже таких розмiрiв, як хокейнi.

Роздивлятися менi було нiколи, та й не мав на це великого бажання. Тамуючи бiль, я вп’явся поглядом у потилицю одному з моiх мучителiв, нiби на ньому хотiв вимiстити всю мою злiсть i безсилля. Я нiколи не пiдозрював, що володiю навичками якогось екстрасенса, але секунд через п’ятнадцять пiсля мого в’iдливого погляду молодик всiею п’ятiрнею став шкрябати собi потилицю, а я вiд грiха подалi вiдвiв погляд – i зробив це вчасно, бо бритоголовий м’ясник уже зиркав на мене, iнтуiтивно вiдчуваючи, що це я несу йому бiду.

Нарештi ми зупинились, i напарник мого пiддослiдного крутанув шайбочкою влiво. Стiна розступилась, i вималювався прохiд, в який мене заштовхнули i кинули на щось м’яке. Дверi чи, вiрнiше, те мiсце, де вони мали бути, зачинились, i в теменi я не мiг зрозумiти, де знаходжусь. Щось м’яке, схоже на поролон чи вату, було пiдi мною i всюди, де торкалася моя рука. Це було набагато краще, нiж бетонна долiвка, на яку мене жбурляв вiйськовик.

Пiзнiше, правда, згадуючи все це, думав, що волiв би лежати на бетонi, нiж на цiй уявнiй ватi.

Замучений, я заснув, iнтуiтивно усвiдомивши, що в моiй теперiшнiй ситуацii краще берегти сили й покластися на долю.

9

Я не знаю, скiльки перебував у такому важкому напiвзабуттi – можливо, декiлька годин, а, може, хiба якусь одну мить. Добре пам’ятаю, що менi за цей час нiчого не приснилось, але було вiдчуття, нiби я лежу на м’якiй перинi i весь час провалююсь униз.

Я починаю усвiдомлювати, що перина не може бути такою м’якою, а я не можу так довго провалюватися вниз, але менi цей процес не приносить неприемностей, а тому навiть i гадки немае, щоб щось змiнити.

Проте поступово починае наростати вiдчуття тривоги i десь далеко-далеко, нiби в минулому життi, звучить якийсь неприемний звук. Вiн ще дуже далеко, лише народжуеться, лунае, здаеться, з того свiту, але вже примушуе зосередити увагу лише на ньому.