Втікачі

А тому Бог оберiгае божевiльних на Землi, якi вже пiсля смертi вдруге збожеволiти не можуть?

Оцей хлопчина, Сергiйко, не йшов йому з голови. Коли мама i батько привели його, то видалося, що все мало бути навпаки. Нi, в Сергiйка були явнi ознаки задавненоi хвороби, яка блискавично протiкала в часi та просторi, але куди бiльше хворим видавався, власне, його батько. Формально вiн був здоровим, але Вiктор Андрiйович саме тодi подумав, що батько винен у хворобi сина, а тому ще невiдомо, хто насправдi е хворим i небезпечнiшим для суспiльства.

Щоправда, у нього не було часу на фiлософствування, бо Юля, його однокурсниця i завiдувачка вiддiленням, Юлiя Володимирiвна, розписала Сергiйка на нього, i вiн розумiв, що треба приймати рiшення щодо стратегii й тактики лiкування хворого. Вiн уже давно переконався: як вiд самого початку побудуеш цi стратегiю й тактику, залежить кiнцевий успiх усiеi справи. Навiть на iнтуiтивному рiвнi можна вiдчути, з чого, власне, треба розпочати. А тут чи то вiн розслабився вiд власного дня народження, чи то Юля на посадi завiдувачки вiддiлення погладшала, застала його зненацька, бо вiн аж нiяк не сподiвався, що йому дадуть ще одного пацiента, бо вiв iх уже досить, i навантаження на нього було набагато бiльшим, нiж на iнших лiкарiв, – в нього не вимальовувалися нi стратегiя, нi бодай тактика. Мати цього нещасного Сергiя, апетитна струнка вродлива блондинка, якраз у його смаку, зненацька перестрiла його в коридорi, запитала: «Ви Вiктор Андрiйович?». Вiн ствердно кивнув головою, вона сунула йому стодоларову купюру в кишеню халата, i вiн не встиг нiчого сказати чи заперечити, бо вони разом зайшли до кабiнету Юлi, i тут же за ними заскочили батько з сином, яких вiн, розгублений вiд ii краси, не запримiтив у коридорi. Все так було несподiвано, спонтанно, неприродно, очi Сергiйкового батька притягували його, у них вiн iнтуiтивно й пiдсвiдомо шукав розгадку хвороби хлопця, i не мiг знайти, i втратив, збаламучений красою матерi, першу мить, коли перед ним вiдчинялися будь-якi замкненi дверi чужоi душi. А ще тi сто доларiв, якi красива жiнка всучила йому в кишеню, а вiн не мiг привселюдно iх позбутися чи бодай удати з себе цнотливця: та ви що, шановна панi, у нас безоплатна медицина, я чесна людина, пристойно заробляю i грошей з пацiентiв, а тим паче з iхнiх батькiв, не беру. Звiсно, вiн брав грошi, але щоразу вiдчував мало не фiзичний бiль вiд цiеi процедури.