Втікачі

Останне слово йому далося важко, але все ж вiн його вимовив.

Вiктор Андрiйович швидко опанував себе. У коридорi були вiдвiдувачi з його пацiентами. В кутку сидiв санiтар Павло i похмуро за ним спостерiгав. Здавалося, будь його воля, вiн би заграбастав цих вiдвiдувачiв i теж запроторив iх до психушки. Погляд у нього був важкий, i санiтар би здивувався, якби йому сказали, що вiн теж е потенцiйним клiентом цього суворого закладу.

Коли до нього пiдiйшов Вiктор Андрiйович, вiн кволо пiдвiвся з насидженого мiсця, всiм своiм виглядом показуючи, що це йому не подобаеться.

Не любив вiн цього доктора, який корчив iз себе iнтелiгента. Тут не пiгулками, а кулаками треба лiкувати цей контингент.

– Де Степан Аркадiйович? – запитав Вiктор Андрiйович.

– Фiлософ? На вулицi, здаеться. Нi, брешу! – Павло гарцував, мов необ’iжджений кiнь, але все-таки боявся господаря, а особливо коли той пильно дивився йому в очi. – В палату пiшов з якоюсь книжкою. Зеленою.

– Павле, особисто прослiдкуйте, щоби Степан Аркадiйович приймав таблетки в обiд i ввечерi.

Я перевiрю. Хто вас завтра змiнюе? Василь? І йому те ж перекажiть.

Вiктор Андрiйович збирався йти i вже повернувся до Павла спиною, не помiчаючи його iронiчного погляду: мовляв, як ти перевiриш? Захочу – вiдберу в нього пiгулки, дам кулаком в голову, вiн i замовкне.

Нiби аж тепер згадавши, лiкар запитав:

– Як там Сергiй? Ну, цей, новоприбулий?

– Спить, – широко усмiхнувся Павло, радiючи, що iнакше й бути не могло.

 – Коли прибув до нас, щось йому перемкнуло. Не сподобалося, бач, що до дурнiв потрапив. – Вiктор Андрiйович гнiвно на нього блимнув, але Павло вдав, що не помiтив цього погляду. – Його вкололи, тепер до вечора буде спати, а там на нiч знову вколють.

Усмiшка так i не сходила з обличчя Павла.

– Якщо пiднiмеш на нього руку, – звiльню! – Несподiвано, насамперед для самого себе, зашипiв Вiктор Андрiйович.

– Не звiльните, тут Юлiя Володимирiвна головна, а вона добра! – Усмiшка зiйшла з Павлових вуст, але на всяк випадок вiн запитав, нiби у самого себе: – Чого б то я мав на нього руку пiдiймати?

Вони б ще довго пронизували одне одного очима, але Павловi поталанило: до дверей пiдходила бабуся, яка прощалася з внуком.

Той був сумирний i з острахом дивився на Павла. Вiктор Андрiйович вiдiйшов у бiк, спостерiгаючи за ними.

– Синочку, тут пирiжки домашнi, i кефiру я йому купила, – благала бабуся Павла.