Втікачі

Подивися, будь ласка, щоб дитина поiла, – i тицьнула в кишеню санiтара зiжмакану купюру, але Вiктор Андрiйович не встиг побачити номiнал. Павло хазяйновито глянув у пакунок, потiм зосереджено – на бабусю, кивнувши iй головою: мовляв, усе буде гаразд. Ще знайшов поглядом Вiктора Андрiйовича й, не побачивши нiчого загрозливого для себе, взяв за плечi бабусиного онука, легко пiдштовхнув його, повiв до дверей, витягнув ключi, вiдiмкнув дверi. Юнак приречено оглянувся, в його очах був жах, бабуся пiдбадьорливо крiзь сльози йому усмiхалась.

Коли дверi зачинилися, бабуся дала волю своiм емоцiям. «Боже, за що ти караеш дитину?» – заламувала вона руки, i Вiктор Андрiйович вiдчув, що i йому на очi навертаються сльози.

У коридор виглянула Юля i, угледiвши Вiктора Андрiйовича, махнула йому рукою: мовляв, зайди до мене.

Кабiнет у неi був скромний, але весь насичений домашнiм духом. У кожнiй дрiбничцi вiдчувалася жiноча рука.

Юля закурила i, мружачи очi вiд тютюнового диму, не то в себе, не то у Вiктора Андрiйовича запитала:

– А якщо я тебе сьогоднi з нагоди твого дня народження вiдпущу додому?

Знаючи пiдступнiсть Юлечки, Вiктор Андрiйович не поспiшав iй дякувати – i був правий.

– Але за однiеi умови, – продовжила вона пiсля нетривалоi паузи. – Якщо даеш вiдповiдь на мое запитання… Вiтю, чому ти тодi зi мною не одружився?

Доктор рiшуче пiднявся з диванчику й вiдрiзав:

– Краще я вiдпрацюю весь робочий день.

– Хам! – На очах у Юлi блиснули сльози.

 – Я ж знаю, що ти ненавидиш своi днi народження. Але навiщо свою злiсть зганяти на медперсоналi, хворих? Дуй додому – i…

Вона ще щось хотiла йому сказати, але iй забракло повiтря.

Вiктор Андрiйович цiною неймовiрних зусиль зiбрав в один кулак свою волю i навiть усмiхнувся:

– Чекаю на тебе сьогоднi в гостi. Можеш подарувати якусь книжку з психiатрii. Урочистостi розпочнуться о дев’ятнадцятiй нуль-нуль.

Вiктор Андрiйович вийшов, не глянувши на Юлю, а та зробила глибоку затяжку, аби не розплакатись.

Перш нiж покинути улюблений дурдом, Вiктор Андрiйович обiйшов колег, запрошуючи iх на день народження. Любочку це стосувалося теж, хоча вона ще нiколи не була у нього вдома.

Виходячи за ворота закладу, Вiктор Андрiйович втягнув у себе неспокiй весняного повiтря i вирiшив трiшки пройтися. Планiв убити вiльний час, який несподiвано з’явився в його розкладi, у нього не було, а йти додому явно не хотiлося.