Втікачі

Вiн сказав, що зараз мае пару в медунiверситетi й зателефонуе iй одразу, як звiльниться, але вона не мала часу чекати, виплеснувши на нього свое горе: «Мама хвора на рак, завтра приiжджае», а вiн мовчав, не знаючи, як зарадити ii горю, i не смiв говорити нiжних слiв, бо на нього дивилися студенти i особливо студентки, закоханi в нього. Сказав лише: «Не переймайся, може бути встановлений неправильний дiагноз, i все владнаеться», але, здаеться, й сам не повiрив у цi слова. Проте iй цього було досить, аби знову хвиля нiжностi й кохання полинула до нього.

Ну, звичайно! Можливо, мамi поставили неправильний дiагноз, а Оля даремно переймаеться тим, що в неi рак. Ось приiде сюди, Вiктор Андрiйович порекомендуе, до якого найкращого лiкаря пiти, – i все буде гаразд. Вона бiльше нiколи не вiдпустить маму на тi клятi заробiтки, лiпше сама буде гарувати.

Олина ейфорiя тривала недовго. Розумiння того що саме через неi мама поiхала до Італii, аби вона могла навчатись у медунiверситетi, гризло ii, а нинi особливо, коли всю вину за мамин рак Оля взяла на себе.

Вiдчайдушна думка, що жодне спокутування грiха не врятуе ii маму вiд смертi, убивала зсередини, розриваючи душу на шматки. Уперше за багато мiсяцiв, а то й рокiв Оля нестримно плакала, заходячись, жалiючи насамперед себе. Вона не пам’ятала, скiльки це тривало, але солона волога, вийшовши iз неi, омолодила тiло i струсонула душу. Тепер Оля готова була вiддати свое життя, лиш би врятувати маму. Недавне душевне потрясiння жахливо вiдобразилося на ii обличчi, i вона довго вмивалась, аби змити свою муку, аби мама нi про що не здогадалась.

Так вона й протинялася по квартирi до самого вечора, нiчим особливо не займаючись. То вмикала, то вимикала телевiзор, клацала канали, але нiяк не могла зупинитись на якомусь одному. Наскрiзна думка про маму пронизувала ii тiло. З одного боку, вона негайно вже хотiла бачити маму, а, з iншого, – намагалась якомога чимдалi вiдтягнути цю мить, бо розумiла, що пiсля приiзду мами в неi почнеться зовсiм iнше життя, – i буде воно не таким безтурботним, як досi.

Вiктор Андрiйович не телефонував, i вона забула про нього. Згадала в ту мить, коли додому приплiвся п’яний батько. Вона не сказала йому жодного слова, а вiн з винуватою посмiшкою глянув на неi, нiби виправдовуючись за свою слабкiсть саме у цей час, i почимчикував до спальнi, звiдки незабаром донiсся його потужний храп.

Несамовита хвиля байдужостi накрила Олю з головою.