Вендета по-українськи

Особливо останнiм часом, коли Штим очолив демократичний блок провiдних партiй мiста та прибрав до рук бiльшiсть малих пiдприемств i комерцiйних структур. Вищiсть заповзятливого пiдприемця, його сила й авторитет серед мiсцевоi верхiвки дратували Степана Степановича i як людину, i як посадовця. Слово, жест Штима важили набагато бiльше, нiж ухвала мiськоi Ради чи його, прокурора, припис. Це тривожило Наливайка, примушувало пiдпорядковуватися, бути терплячим перед колишнiм товаришем i, що найнестерпнiше, постiйно тримало пана прокурора у напруженнi.

Вiн подумав про похорон, який, безперечно, перетвориться на грандiозний полiтичний мiтинг, де голови осередкiв партiй, цi мастаки пустопорожнiх балачок, недовченi нацiонал-патрiоти, будуть лити море крокодилячих слiз i гнiвно вишукувати винних, вкотре наголошуючи на розгулi злочинностi й слабкостi правоохоронцiв. А преса – обласна й мiсцева – пiдхопить, роздмухае, зчинить галас i котрийсь iз газетярiв, у погонi за сенсацiею, вчепиться за ниточку й спробуе простежити, куди вона заведе, аж поки хтось не заткне йому рота.

День був холодний, мрячкотiв дрiбний дощ, вовтузився над тiлом судмедексперт, беззвучно працювала вiдеокамера. Бiля пiд’iзду зiбрався чималий гурт людей, а Наливайко стояв безпорадно задумливий, низько схиливши голову, i збоку, мабуть, складалося враження – чоловiк у вiдчаi, горе важким каменем пригнуло, приголомшило близького друга небiжчика i ось-ось з його очей викотиться скупа чоловiча сльоза.

Слiдчий прокуратури Юрко Ткач, поклавши праву ногу на пiднiжку мiлiцейського «уазика», тримав на колiнi чорну службову течку i заповнював бланк протоколу огляду мiсця подii. Двое понятих, подружня лiтня пара з квартири першого поверху, злякано тулилися пiд стiною. Експерт-кримiналiст стояв на колiнах, передбачливо поклавши пiд ноги шматок фанери, аби не замастити штани, i обережно зчищав скальпелем у целофановий мiшечок грудочки глини з черевикiв убитого.

Начальник мiлiцii i начальник карного розшуку стояли осторонь, бiля службовоi «Волги» й тихо перемовлялися. Побачивши прокурора, подибали до нього. Мовчки потиснули один одному руки, спiвчутливо похитали головами. Згодом неквапом рушили до будинку.

– Що можна затоптати – затоптали, – скаржився начальству кримiналiст.