Невдаха

Уста мiцно стисненi, великi темнi очi повнi смутку. Здаеться, ще трохи i вона заплаче. Менi стае чомусь шкода Ольги. Тихий, нiжний сум пiдступно обплутуе мене, наче звуки чарiвноi флейти, серце тiпаеться, хочеться щось сказати хороше, приемне, я мовчу, i мабуть, очi таки видають мiй стан, бо колишня дружина переможно всмiхаеться i на ii лице лягае вираз неприступноi вищостi.

Автобус рушае, я махаю на прощання рукою, але Ольга не вiдповiдае. Горда, вона завше була шляхетно-гордою жiнкою. Залiзо-бетонна гордiсть, яку нiщо не змогло похитнути: нi час, нi доля, нi мiй безглуздий вчинок… Звичайно, вона мае рацiю.

Вчинити так може людина психiчно ненормальна. Хоча зi психiкою у мене все гаразд. Спецiально перевiрявся у лiкаря. Взагалi, пiсля того, як вiднiс заяву на розлучення, ретельно обстежив свое здоров'я. Гадав, болячок маю усяких до дiдька. Однак лiкарi нiчого серйозного не виявили.

День сьогоднi гарний, сонячний. Теплий вiтерець приемно лоскотав шию. З автовокзалу побрiв навпростець, бiчною вуличкою.

Далi стежкою через захаращений туристами лiсок, який виводив до нашого пансiонату.

Не треба було Ользi приiжджати, не треба ворушити минуле. Нi iй, нi менi вiд цього не полегшае. Уявив, як Ольга, приiхавши до мiста, одразу прийде до матерi. Уявив обличчя Ганни Михайлiвни, закам'янiле, напружене, i нiме запитання в очах: як вiн там, чи взявся за розум? Непутящий зять трапився, ох, непутящий, певно, думае вона. Аби знати ранiше, як воно все повернеться. А ще злi язики сусiдiв – кинув доньку, i власна безсилiсть залагодити конфлiкт.

Ганна Михайлiвна довго мовчала, не втручалася у нашi з Ольгою стосунки, врештi i в неi терпець урвався. Пам'ятаю нашу розмову. Теща не пiдвищувала голосу, не звинувачувала мене у всiх грiхах, лише з докором глянула й розсудливо мовила:

– Бачиш, що ти з нею зробив?! – Вона кивнула у бiк Ольги, яка сидiла на канапi й плакала. – Кому потрiбне таке життя? Не виходить у вас, то не мучте одне одного.

– Знову винен? – злiсно кинув я.

 – Не так повернувся, не те сказав, пiзно прийшов – одразу iстерика, плач! Затримався трохи, ну i що? Маю я право врештi-решт поговорити з товаришем, навiть випити чарку i прийти додому на пiвгодини пiзнiше?

– Яких пiвгодини?! Ти приплентався в одинадцятiй! Совiсть у тебе е? А в якому виглядi прийшов? Вiд тебе на кiлометр тхне перегаром! – втрутилася в розмову Ольга.

– В якому? Нормальному! З другом дитинства два роки не бачились.