Невдаха

Посидiли трохи, випили по чарцi, провiв його на вокзал, – виправдовувався я. – Ти i так усiх моiх друзiв порозгонила! Нiхто навiть у гостi не приходить, бо знають – Ольга буде злитися, ходитиме набундючена, наче iндик. Хiба це нормальне ще, товариш приiхав у вiдрядження, а я його не можу запросити додому?

– У тебе жiнка, дитина. Якi можуть бути друзi?! У першу чергу про сiм'ю треба дбати, – озвалася Ганна Михайлiвна. – ось, що я тобi, Іване, скажу: або ти вiзьмешся за розум, або…

Вона не договорила, однак я усе зрозумiв, i мабуть, тодi вперше подумав про розлучення…

Лiс скiнчився, стежка бiгла в долину, до рiчки, де за дерев'яним мостом виднiвся наш пансiонат.

Наш пансiонат… Як швидко я звик до цього слова, хоч минуло три мiсяцi. Три мiсяцi, i як круто змiнилося мое життя! Тiльки тепер нарештi почав дихати на повнi груди. Усе, що було ранiш, промайнуло, наче сон. Чорно-бiлий, безбарвний, порожнiй сон… А може, й не порожнiй. Не змiг помiтити суттеве, важливе, не змiг вчасно зупинитись, подумати, повернути життя туди, куди потрiбно. І тепер тiшу себе думкою, навiюю, обманюю, що колись було погано, а зараз добре. Що живу з враженням, наче прийшов з фронту. Немае бiльше обстрiлiв важкоi артилерii нi на роботi, нi вдома, немае постiйних бомбардувань скаргами: в сусiда е, а в тебе нема. Нiхто тебе не смикае, не дорiкае, не повчае, живеш i чиниш, як вважаеш за потрiбне…

– Здоров, Іване, здоров, кажу! – Так замислився, що одразу й не почув вiд прохiдноi голос Сидора Прокоповича, сiмдесяти дворiчного пенсiонера, колишнього робiтника лiсгоспу, нинi – працiвника нашого пансiонату.

Сидiр Прокопович поволi пiдвiвся з лави, бадьоро й привiтно простягнув руку. Привiтавшись, поправив зелений, ще лiсгоспiвський кашкет i, хитрувато мружачи очi мовив:

– Бачу, ти дарма час не гаеш. Правильно! А то, один та один. Жiночка, я тобi скажу – на всi сто! Молоденька, двадцять лiт, не бiльше.

– Тридцять шiсть, – уточнив я.

– Нiколи б не подумав, – здивувався старий.– І як вони вхитряються такими молодими бути? А ти – молодець, уже встиг i познайомитись! Грiх таку гарну жiнку пускати одну на курорт. Грiх, iй-бо грiх! Моя стара бурчить, кидай, каже, Сидоре, пансiонат, та пильнуй лiпше город. Грушку-лимонку, що вiд дороги, цiеi ночi геть-чисто обчистили. А з копицi сiна таке зробили, наче по нiй усю нiч трактор iздив. Мало iм уже лiсу, i по городах любляться.