Невдаха

Я оце вчора ходив по гриби, за Якiвець, там, де бурову вежу збудували, i застукав одну пару, п'ять метрiв вiд дороги. Бачу, голi ноги…

Сидiр Прокопович, якщо його вчасно не зупинити, буде теревенити пiвдня. Ох i любить старий побалакати! Покритикувати сучасну молодь, подискутувати про полiтику, переповiсти цiкаву статтю з газети. На лавi – купа свiжих газет, журнал «Огонек». Мабуть, ще не встиг прочитати, а то б вiн одразу, обзирнувшись довкола, чи нiхто не пiдслуховуе, тихо й довiрливо сказав би:

– Головного редактора посадять, ще трохи – i сяде, точно тобi кажу! Таке друкувати… i не боiться, чортяка! Якби рокiв три-чотири тому, поклав би партiйний квиток i до Сибiру б загримiв.

А тепер – перестройка.

Часу в мене було обмаль, зранку вiд директора одержав термiнове завдання: у двох кiмнатах третього корпусу поставити батареi водяного опалення. Я дав можливiсть Сидору Прокоповичу доказати про голi ноги, i для годиться, запитав:

– Де це ви бачили бурову вежу? Я три мiсяцi тут, усi околицi обходив, i про бурову нiчого не чув.

– Кiлометрiв шiсть звiдси, ондечки, за тою горою, – старий показав рукою у бiк Якiвця. – Десять рокiв тому отих веж було до дiдька. Казали геологи, що в нас нафта е, але дуже глибоко. Тодi не змогли дiстати, тепер знову приiхали. Але вже iншi, цi газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механiзмiв усяких понавозили. Ти ж на буровiй працював, мусиш знати.

– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як нiж у серце. Як-не-як – п'ятнадцять рокiв вiддав неспокiйнiй роботi.

П'ятнадцять рокiв – i такий сумний фiнал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехнiком. Здаеться, i працював непогано, i чинив по совiстi, а все полетiло шкереберть. Чому пiрамiда, яку довго i старанно будував, у один мент розсипалася на дрiбнi шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якiй не поталанило в життi, яка не змогла пристосуватись до обставин i в результатi – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотiлося. Зараз старий почне розпитувати, спiвчувати.  – Гаразд, пiду я, Прокоповичу, хлопцi чекають. Пiсля роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.

– Бувай, – буркнув старий, невдоволений, певно тим, що невдячний спiврозмовник трапився, i знову всiвся на лаву. Здiйняв з голови зеленого кашкета, поклав його поруч себе. Блиснув на сонцi жовтий лисий череп, а на лобi виразно-червона смужечка вiд кашкета. Взяв покоробленими старiстю пальцями журнал «Огонек».