Гріхи батьків

Зрештою, сер Волтер Беррiнгтон був единим, окрiм Мейзi, хто зустрiчався з доктором Воллесом. Тому вiн, безумовно, мае найбiльше шансiв розгадати таемницю того, хто такий Томас Бредшоу.

7

Єдине, що дiдусь Емми прищепив iй iз раннього вiку, – це нiколи не спiзнюватися на побачення. «Це справляе хибне враження, – казав вiн онуцi. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно».

Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла iз садиби о дев’ятiй двадцять п’ять i в’iхала у ворота верфi Беррiнгтона рiвно за вiсiм хвилин до десятоi.

Автомобiль зупинився бiля адмiнiстративного примiщення за шiсть десята. На той час, коли вона вийшла з лiфта на п’ятому поверсi та пiдiйшла коридором до кабiнету голови правлiння, було за двi десята.

Панна Бiл, секретарка сера Волтера, вiдчинила дверi його кабiнету, коли годинник на його коминку почав вiдбивати десяту. Господар усмiхнувся, пiдвiвся з-за столу i пройшов кiмнатою, щоби привiтатися з Еммою поцiлунком в обидвi щоки.

– Як там моя улюблена внучка? – запитав вiн, проводячи гостю до зручного фотелю бiля вогню.

– У Грейс усе просто чудово, дiдусю, – вiдповiла Емма. – Досягла блискучих успiхiв у Кембриджi, як менi сказали, i посилае тобi запевнення в своiй любовi.

– Не жартуй зi мною, люба, – посмiхнувся вiн. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?

– Вашого единого правнука, – уточнила Емма, сiдаючи у глибоке шкiряне крiсло.

– Позаяк ти не взяла його iз собою, висновую, що маеш серйозну тему для бесiди?

Вступна частина закiнчилася.

Емма розумiла, що сер Волтер може видiлити обмежену кiлькiсть часу на цю зустрiч. Адже панна Бiл повiдомила iй, що вiдвiдувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно вiд того, наскiльки важливою е iхня справа. І родичi не становлять винятку з цього правила, хiба в недiлю. Емма приготувала кiлька запитань, сподiваючись, що iй дадуть щонайменше пiвгодини. Вона вiдкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотiла, аби дiдусь збагнув справжню причину, чому вона захотiла з ним побачитись.

– Пригадуеш, як ти приiжджав до Шотландii, – почала вона, – щоб повiдомити менi, що Гаррi загинув у морi? Боюся, що була тодi в такому шоковому станi, що не усвiдомлювала всього. Тому сподiваюся, що ти зможеш розповiсти менi трохи бiльше про останнi кiлька днiв його життя.

– Звiсно, люба, – спiвчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподiватися, що моя пам’ять ще працюе.