Людиною він був

– Нам час поговорити про серйознiшi справи, – нарештi сказав вiн, приклавши палець до губ.

Вийшов у коридор i зняв важкого плаща з кiлочка бiля дверей. Карiн подумала про те, щоб утекти, але якщо вона це зробить, а все, що вiн намiрявся iй сказати, це лише те, що повертаеться до Москви, ii прикриття зiйде нанiвець. Вiн допомiг iй одягнути плаща й супроводжував надвiр.

Карiн здивувалася, коли чоловiк мiцно стиснув ii руку i ледь не потягнув пустельною вулицею. Зазвичай це вона брала його пiд лiкоть, щоб будь-хто з незнайомцiв мiг припустити, що вони – батько та донька на прогулянцi, але не сьогоднi.

Вона вирiшила: якщо вони натраплять на когось, навiть на старого полковника, вона зупиниться й заговорить iз ним, бо знала, що Пенгеллi не наважиться ризикувати, якщо там буде свiдок.

Пенгеллi продовжив свое веселе базiкання. Це було настiльки нетипово, що Карiн перелякалася ще дужче, ii погляд насторожено кидався навсiбiч, але, схоже, нiхто не хотiв пройтися цього похмурого сiрого дня.

Дiйшовши до узлiсся, Пенгеллi, як завжди, озирнувся, щоб перевiрити, чи за ними нiхто не йде. Якби когось виявив, вони б повернулися до котеджу. Але не сьогоднi.

Хоча була майже четверта година, вже починало сутенiти й щохвилини ставало все темнiше. Чоловiк iще мiцнiше схопив жiнку за руку, коли вони зiйшли з дороги та ступили на стежку, яка вела в лiс. Його голос змiнювався вiдповiдно до холодного нiчного повiтря.

– Знаю, що ти будеш рада почути, Карiн, – вiн нiколи ранiше не називав ii Карiн, – що мене пiдвищили i незабаром я поiду до Москви.

– Вiтаю, товаришу. Ви заслужили.

Пенгеллi не послабив хватку.

– Тож це буде наша остання зустрiч, – продовжив вiн.

Чи могла вона хоча б мрiяти про це…

– Але маршал Кошевой довiрив менi одне останне завдання.

Пенгеллi не пояснив, яке саме, нiби хотiв, щоб вона не поспiшала, мiркуючи про це. Коли вони зайшли глибше в лiс, стало так темно, що Карiн заледве бачила щось перед собою.

Однак Пенгеллi, здавалося, достеменно знав, куди треба йти, нiби кожен крок був вiдрепетируваний ранiше.

– Начальник контррозвiдки, – сказав вiн спокiйно, – нарештi розкрив зрадника в наших рядах, того, хто роками зраджуе нашу батькiвщину. Мене обрали для здiйснення вироку.

Його мiцна хватка нарештi ослабла, i вiн вiдпустив жiнку. Першою думкою Карiн було тiкати, але вбивця влучно вибрав це мiсце.