Людиною він був

Чудово розумiючи, що це могла бути цiлком марна подорож, вiн узагалi не бажав мати нiчого спiльного iз цим чоловiком.

Краще було взяти Джессiку пообiдати у «Понте Веччьо», щоб вiдсвяткувати ii шiстнадцятий день народження, нiж iхати до в’язницi в Кентi, аби вiдвiдати людину, яку вiн зневажав. Але Себастьян знав: якщо не дiзнаеться, чому Десмонд Меллор хоче настiльки термiново його бачити, вiн збожеволiе вiд цiкавостi. Безперечним було лише одне: Джессiка вимагатиме детального звiту, чому цей клятий чоловiк прагнув зустрiчi з ним.

Зважаючи на дорожнi вказiвники, до Форд-оупен лишилося iхати близько десяти миль. Нiде не згадували слово «в’язниця», бо це б образило мiсцевих жителiв. Бiля шлагбаума з маленькоi будки вийшов черговий офiцер i запитав у Себастьяна iм’я. Вiдтак поставив галочку навпроти прiзвища «Клiфтон» у планшетi, пiдняв шлагбаум, i його скерували в бiк дiлянки безплiдноi землi, яка по суботах виконувала роль автостоянки.

Припаркувавши машину, Себ зайшов у приймальне вiддiлення, де вже iнший офiцер запитав його iм’я.

Але цього разу його попросили показати ще й якийсь документ. Вiдвiдувач простягнув свое водiйське посвiдчення – ще одна галочка в iншому планшетi, – а тодi йому наказали покласти в шафку всi своi цiннi речi, зокрема, й гаманець, годинник, обручку та трохи готiвки. Черговий твердо нагадав, що за жодних обставин не можна брати на зустрiч з ув’язненим грошi. Вiн вказав на прикрiплене до стiни повiдомлення, яке застерiгало вiдвiдувачiв, що передавання грошей будь-кому у в’язницi може закiнчитися шестимiсячним термiном за гратами.

– Даруйте за запитання, сер, – сказав офiцер, – ви вперше вiдвiдуете в’язницю?

– Нi, не вперше, – заперечив Себастьян.

– Тодi ви, мабуть, знаете про купони, якщо ваш приятель захоче горнятко чаю або канапки.

«Вiн менi не приятель», – хотiв сказати Себастьян, передаючи банкноту в один фунт для обмiну на десять купонiв.

– Ми повернемо рiзницю, коли ви повернетесь.

Себ подякував, замкнув дверцята шафки й поклав до кишенi ключ разом iз купонами. Коли ж увiйшов до зали очiкувань, iнший офiцер вручив йому невеликий жетон iз викарбуваним на ньому номером вiсiмнадцять.

– Зачекайте, поки не оголосять ваш номер, – пояснив

офiцер.

Себастьян сидiв на пластиковому ослiнчику в кiмнатi, заповненiй людьми, котрi виглядали так, нiби це лише частина iхнього повсякденного життя.