Людиною він був

– Даруйте, що витягнув вас iз зали засiдань, – продовжив сер Алан, – але менi необхiдно обговорити з вами одну приватну справу, згiдно iз засадами Таемноi ради.

Джайлз не чув цих слiв iз часу, коли працював у Кабiнетi Мiнiстрiв, але йому не варто було нагадувати, що все, про що вони iз сером Аланом мали намiр розмовляти, не можна буде повторити нiкому, хiба що iншiй особi, котра також входить до Таемноi ради.

Джайлз ствердно кивнув, а сер Алан промовив:

– Дозвольте почати з того, що ваша дружина Карiн – не донька Пенгеллi.

* * *

Дзенькнула розбита шибка, i за мить усi шестеро вже були всерединi. Вони не знали, що саме треба шукати, але коли побачили це, вже не мали сумнiвiв. Майор, який вiв другий загiн, котрий називали смiттярами, не мав секундомiра, бо не поспiшав. Його людей навчили не квапитися, натомiсть переконатися, що нiчого не пропустили. Адже другого шансу iм не випаде.

На вiдмiну вiд своiх колег iз першого загону, вони були одягненi в спортивнi костюми й тримали в руках великi чорнi пластиковi пакети для смiття.

Але був один виняток – Номер Чотири – та вiн не був постiйним членом iхнього пiдроздiлу. Всi фiранки заслонили i, лише тодi увiмкнувши свiтло, почали пошуки. Чоловiки прискiпливо оглядали кожну кiмнату, швидко, методично, не залишаючи нiчого на волю випадку. За двi години вони наповнили вiсiм полiетиленових пакетiв. Тiло, яке Номер Чотири поклав на килим у вiтальнi, проiгнорували, хоча один iз них й обшукав його кишенi.

Наприкiнцi оглянули три валiзи, що лишилися стояти бiля дверей у коридорi, – справжнiй скарб.

Їх зацiкавила лише одна з них, вона мiстила бiльше iнформацii, нiж усi iншi заразом: щоденники, iмена, номери телефонiв, адреси й конфiденцiйнi данi, якi Пенгеллi, без сумнiву, мав намiр вiдвезти до Москви.

Потiм загiн витратив iще годину на повторну перевiрку, але нiчого цiкавого не знайшли, це були професiонали, навченi правильно робити все з першого разу. Як тiльки командир переконався, що нiчого нового вже знайти не зможуть, шестеро чоловiкiв вибралися через заднi дверi й роздiлилися, повернувшись окремими зумовленими маршрутами назад на базу, на мiсцi лишився тiльки Номер Чотири.

Але вiн був не смiттярем, а руйнiвником.

Коли сержант почув, як зачинилися заднi дверi, вiн запалив цигарку й кiлька разiв затягнувся, перш нiж кинути недопалок на килим поруч iз тiлом. Потiм скропив це мiсце гасом зi своеi запальнички, й за кiлька хвилин спалахнуло сине полум’я, вiд якого загорiвся килим.