У вогні плавильника. Срібло

Княгинi Ружинськiй було гидко вiд самоi себе. Соромно зiзнатись, але ii гнiв бiля мурiв мiста був лише миттевим бажанням, а тепер настав час каяття. І хоч щодня вона себе намагалась запевнити i переконати, що усе скоене було на користь родинi, та марно – собi княгиня вже не довiряла. Нарештi вона надягла на плечi горностаеву пелерину i у срiблястому вбраннi вийшла до панотцiв. Протопоп Іван Мужиловський кутичками губ усмiхнувся, побачивши грацiйну жiнку, затягнуту в корсет, у пишному вбраннi i у капелюшку на непокритiй головi.

«От, звабливиця, янголятко iз пекла», – подумав Мужиловський i пiдвiвся, аби шанобливо схилити голову перед господинею Ружина. За спиною панотця стояв чоловiк у рясi з проблисками сивини, поголений за европейською модою. Софiя спинила свiй гострий погляд на ньому.

– Ваша свiтлосте, знайомтесь – Антонiй Грекович. Вiн наразi мешкае в обителi Видубицького монастиря.

– Чула про вас, отче, – розтягнула вуста у вимушенiй посмiшцi володарка Ружина.

Звiсно, вона знае Антонiя Грековича. Та хто ж не знае цю людину? Чутки про його минуле розносяться торговищами та ярмарками. Кажуть люди, Антонiй Грекович був видним православним священником, архидияконом Дерманського монастиря, очолив братську школу у Вiльно – та не встояв перед молодою черничкою. Спокуса виявилась настiльки солодкою, що втриматись вiд грiховного плода панотець не змiг. Черниця завагiтнiла – скандал у Вiльно був величезний, i аби не бути покараним, Грекович швидко переметнувся до унiатiв, утiк вiд грiха подалi аж в самий Киiв.

«Що ж сталось з тою черницею?» – подумала Софiя, глянувши на отця Антонiя. Той помiтивши докiр в ii поглядi, знiтився, сховавшись за плечем статечного Мужиловського.

– Що вас привело до Ружина? Вiд Киева таки далеченько, – княгиня розправила пелерину i вмостилась у рiзьбляне дерев’яне крiсло. Дуже добре вона пам’ятала останню розмову з Мужиловським.

Приемною ту iхню зустрiч не назвеш.

– Ви чули про Роставицю, панi? – на цi слова Мужиловського у пам’ятi виринули холоднi рiчнi води i Ружинську пересмикнуло.

– Ви про рiку кажете? – мовила вона пошепки.

– Нi, про село Роставицю. – Іван Мужиловський усмiхався. Блiдiсть прикрашала бiлявку ще бiльше за рум’яна.

– Я знаю, це ваша вотчина. І на неi не претендую, отче, – недбало кинула Софiя. Їi вже нудило вiд цiеi розмови.