Галицька сага. Майбутня сила

 – Та вiн навiть не нiмець!

– Ви забули, що австрiйцi самi попросяться до Нiмеччини!

Нi Рiко Ярий, нi сам Євген Коновалець не знали наскiльки пророчими будуть цi слова! До поки що неймовiрного аншлюсу Австрii залишилося якихось дев’ять рокiв!

За дивним збiгом Євгеновi Коновальцю судилося прожити стiльки ж!

1

Початок року для Олекси Мороза – господаря галицького села Перетин – став знаковим i щасливим. Пiсля чотирирiчноi перерви обiйстя Морозiв у лютому знову поповнилося новою людиною – це знову була дiвчинка, котру назвали на честь баби Настунею.

До того ж вiн зумiв докупити до своiх земель iще досить великий кавалок поля. Тепер Олекса мiг не гризтися, що залишить своiм вже п’ятьом дiтям, коли тi виростуть. Але поки це станеться, мине чимало часу.

Олекса нiколи не цурався роботи. Можливо, саме тому на нього батько покладав великi сподiвання, видiляючи з-помiж iнших братiв. Власне, старому Грицевi й вибирати не довелося: середульший Федiр не лежав душею до сiльськоi роботи, а наймолодшому Василевi тодi було замало рокiв, щоб розгледiти у ньому майбутнього господаря.

Як виявилося, батько мав рацiю: саме найстарший Олекса продовжив справу Морозiв.

Зараз те саме вiн помiчае, дивлячись на старшого сина Гриця, хоч малому ще немае i дев’яти рокiв. Вiн залюбки допомагав батьковi у роботi, певно, бiльше заважав, анiж навпаки, але Олекса нiколи не вiдмовляв синовi – нехай спочатку побачить селянську працю, оцiнить, а вже потiм вирiшить, чи це його.

Цього разу Олекса вирiшив засiяти пшеницею прибране поле. Ще вчора вiн зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш i грудочки. А сьогоднi поклав на фiру мiшок iз зерном, посадив Грицька i поiхав до свого поля.

– Тату, а нашо нам так багато пшеницi? – допитувався син. – Ми вже посiяли ще до зими.

– Тоди то була озимина, – говорив батько. – А нинi то буде яра пшениця. Вона е найлiпша, щоб мама спекла хлiба. Во посiем ii ми з тобою, вона виросте, в серпнi зберем i повезем до вуйка Якова на лiсничiвку.

– А озима?

– А озиму знов посiемо на другий рiк. І так кожного разу!

Придбане поле Морозiв примикало до осади Павловських i знаходилося досить далеко вiд села. Дорога до нього проходила повз хутiр Кандиб, де вже порався Семен. Привiтавшись iз швагром i пообiцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней.

Вiд «польськоi» землi його поле вiддiляв невеликий рiв.