Поміж двох орлів

Мати спочатку противилася цим вiдвiдинам, адже син – единий чоловiк у сiм’i, але побачивши, що Тарас став спокiйнiшим, уже не пропадае десь iз шибайголовами, заспокоiлась. А коли дiзналася, що старий Амвросiй вчить сина грамоти, передала ченцевi iжу.

Так сталося, що Тарас Сопоха залишився без батька ще немовлям. П’ятнадцять рокiв тому пiд час татарського набiгу вбили його тата, який разом з iншими чоловiками села спробував завадити ордi робити свою чорну справу. Вiдтодi вдова Марiя жила сама. Татари спалили ii хату, що дiсталася покiйному чоловiковi вiд його батькiв.

Марiя перебралася жити в убогу хатину, яка стояла пусткою пiсля того ж таки набiгу. Малий Тарас цiлими днями гасав десь з однолiтками, а пiзно ввечерi приходив додому замурзаний, голодний. Мати вже почала переживати за сина, але якось хлопець зустрiв монаха Амвросiя. Важко сказати, як таке сталося, але Тарас прикипiв до старого. Амвросiй, побачивши допитливу натуру хлопця, вирiшив навчити його грамотi.

– Я бачу, ви вже закiнчили… – порушив мовчанку Тарас, взявши в руки два списанi аркушi.

– Так, дякувати Богу!

Амвросiй витер рукавом губи, перехрестився.

– Вже й забув, коли так наiдався… – сказав монах.

Хоч так вiн говорив кожного разу, як Тарас приносив iжу, хлопець припрошував ще.

– Та iжте все. Я ще наловлю…

– На сьогоднi вистачить, – сказав монах. – Менi, старому, бiльше не можна. А другу рибину з’iм завтра. Тому можеш не трудити ноги.

– Та чого там, я принесу… – повторив Тарас.

 – Менi не важко…

Вiн заглибився у читання, ворушачи губами, як звичайно роблять тi, хто ще не твердо читають. Монах не став заважати хлопцевi, а зiбрав риб’ячi кiстки у купку, щоб потiм нагодувати бездомного кота. Цей приблуда скрашував самотню старiсть монаха, причому вiдвiдини Тараса i кота нiколи не збiгалися. Амвросiй пiдозрював, що вони якось все-таки зустрiлися, i ця зустрiч для кота принаймнi лишалася пам’ятною.

– І що далi? – запитав Тарас, дочитавши до кiнця.

– Попрошу брата Порфирiя, щоб вiн у себе в Креховi переплiв усе в книгу.

– Це було б добре, – згодився хлопець. – Але як це зробити, адже звiдтам вже рiк нiкого не було.

– Дасть Бог, хтось навiдаеться, – вiдповiв старий. – Скажи краще, що у свiтi робиться. А то я нiчого не знаю.

– Кажуть, до Жовкви повертаеться польний гетьман.

– Польний? – перепитав монах. – А коли вiн став польним?

– Та вже давно. Не знаю точно.