Марго та сексот

А ще – про той «Архiпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – вiн слухае «Голос Америки», i радiостанцiю «Свобода» радiоприймач ловить тiльки так, хоч i глушать нашi тих балакунiв, але ж… Про заборонену в Союзi книжку вiн уже сто разiв чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитуе, значить, вiн читав «Гулаг»… Їi аж у Парижi надрукували, а вiн уже читав…

Не втримався Семга на радощах i витрiщився на ту грiшну трiйцю – дивиться i очей вiдiрвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гiлку зачепився.

Треба було б привiтатися, а у Владлена в ротi пересохло – тiльки головою кивнув. А той оком не моргнув i не вiдповiв на знак – не став iз Семгою вiтатися, немов вiдчув, потайного собаки треба бiльше боятися.

Усi трое встали з-за столу й мовчки пiшли з «Мрii». А Владлен доiдав шашлик i вiдчував у собi чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нiзвiдкiль, але було потужним, всепоглинаючим… Вiн i ранiше вiдчував щось подiбне, та зараз – як по мiдi пiшов.

Звiсно, йому давно хотiлося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловiка з крiсла. А як вiн думав, що грiтиме своiм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути вiдвертим i зiзнатися, що просто звiльнити крiсло для своiх тренованих сiдниць, Владленовi було замало. А якщо сповiдуватися собi самому, то хотiлося побачити, як попередника будуть виводити пiд бiлi руки з кабiнету, як пiдштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Нi, i це не все – душа прагла бiльшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитiв, як чоловiк падае додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стiй! Ну на лиха втрачати себе на такi неподобства? Нащо хотiти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловiк нiколи нiчого не спричинив особисто Семгi – нi хорошого, нi поганого.

Дикi бажання, якi приходять мимоволi, не вимагають пояснень – вони вимагають або дii, нехай i абсурдноi, або зречення.

Семга не зрiкся, вiн усе описав до словечка, до коми, до крапки. І вiднiс куди слiд…

Керосинова вулиця

Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’е по вуху, чомусь нiхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цiеi горючоi сумiшi ставилися з великим пiететом, адже вона була вкрай необхiдною майже в кожному домi. До слова, керосин тодi гасом нiхто не називав.

На розi Садовоi та Гомона постiйно стояла густа й ядуча задуха.