Марго та сексот

– Що ви тут робите? Ану йдiть звiдсiль! Негайно йдiть, а то зараз дядю Яшу покличу, – гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловiчим баритоном.

Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями i стояла як вкопана. Про дядю Яшу в мiстi не чув тiльки глухий. Цей легендарний мiлiцiонер, начальник дитячоi кiмнати, тримав у руках усiх неповнолiтнiх пробийголiв, безхатькiв, лiнюхiв, шахраiв – порушникiв порядку.

– Що ти тут робиш, мала? – ще суворiше гримнула на неi тiточка.

– Дивлюся! – огризнулася Ксенька.

– Куди дивишся?

– На королеву, щоб ви знали… А хто ви, щоб кричати на мене?

– Де ти ii побачила? – скривила губи жiнка. – А я, щоб ти знала, адмiнiстратор.

– Адмiнiстратор… Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тiтко.

І мабуть, саме оте слово «тiтко» виявилося фатальним, бо адмiнiстраторка схопила Ксеньку за руку i потягла до дверей. Дiвчинка за великим рахунком не дуже й пручалася.

Вона вже намiрилася йти звiдси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жiнка так жодного разу i не глянула в бiк колотнечi. Їi пряма спина не згиналася навiть над тарiлкою, з якоi вона брала виделкою маленькi шматочки страви й обережно посилала iх в яскраво напомаджений рот з чiтко окресленими контурами губ.

Опинившись перед входом в примiщення, Валька й Ксенька, як по командi, озирнулися, задерли голови догори i повiльно в унiсон по складах прочитали напис «Ресторан Сула».

Багатозначно подивилися одне одному в очi… Так от куди вони врепiжилися! Дiвчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанцi навскiс через плече.

Далi вони пiшли Радянською в напрямку площi iменi Сергiя Кiрова, не ризикуючи перейти дорогу, бо двi прочуханки за такий короткий строк – це не так вже й мало. Кiлька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок.

Зупинилися. Знову по складах i хором прочитали напис «Поштамп».

– Сюди не пiдемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу – що бiльш, то лiпш. Так моя бабця Марiя казала, – твердо мовила Ксенька i, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далi…

І вже зовсiм скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою бiлiли мiцнющi стiни красивоi монументальноi споруди.