Марго та сексот

Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу ii нiяка сила навiть не пiдштовхнула – навпаки – дiвчисько обережно попрямувало до наступних дверей.

– Ти куди? – спитав пошепки Валька.

– Туди… Ми ще там не були.

Хоч це й було iхнiм завченим девiзом i саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнiвався. Але Ксенька, тримаючи однiею рукою хлоп’ячу п’ятiрню, потягла на себе важкуватi дверi… У наступному примiщеннi дiти миттю опинилися перед величезним люстром i, втупившись у своi вiдображення, проминули його, неначе марiонетки на нитках чиiхось вправних пальцiв.

Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навiть величезна за мiрками дитячоi уяви зала, i вона здавалася безлюдною. Мiж кiлькома колонами у певному порядку стояли ошатнi столики з бiлими скатертинами, а бiля них – по чотири стiльцi з високими спинками в снiжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обiду, тут панував напiвморок, бо майже зашторенi вiкна пропускали свiтло досить неохоче.

Малеча зробила кiлька крокiв… Праворуч за столом, у самiсiнькому кутку, сидiли двi жiнки: пiдтоптана з рудим-прерудим дрiбним перманентом на великiй круглiй головi й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим бiлим i водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторi. Ксеньцi здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку iй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малоi найкраща в свiтi матiнка, бо вона читае казки… А в тих казках живуть ось такi величнi королеви з грандiозними зачiсками.

І звiдкiль дитинi було знати, що ця висока синьо-чорна зачiска у «королеви» споруджена iз вичорнених урзолом кiс, якi вже мали посрiбленi нитки дочасноi сивини. А свою пряму, нiби вирiзьблену рiзцем майстра, спину i королiвськi плечi жiнка поставила супроти вiтру iснування, щоб не зiгнув ii так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирiчна бестiя, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесерi», якого нема нiде в бiлому свiтi.

Величава жiнка iла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Дiти дивилися на неi чотирма широко розкритими очиськами, а вона навiть оком не кинула в бiк малих приходькiв. Зате якась висока молода тiточка вже летiла летом через усю бiлоснiжну залу так, що навiть вiтерцем взялася важка i теж бiла штора на вiкнi.