Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Що за честь, подумай сам, у похилому вiцi увiнчувати голову золотом i кiлькома дорогоцiнними каменями, а цiлi народи вiддати жаховi кровопролитноi вiйни?

– Я жду корони, – твердо вiдказав Вiтовт.

– Вiзьми мою, – благально простягнув руки Ягайло, – тiльки розiйдiмося у мирi.

– Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоiм спадкоемцям спадкоемцi моi.

– Не дiждешся, великий князю! – виплюнув Олесницький крiзь стиснуту пiдкову губiв. – Великий магiстре, – епископ помахав перед Руссдорфом згортком паперiв, – ранiше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось – листи Сигiзмунда до Вiтовта, а корона – ви цього ще не знаете – у скарбцi на Вавелю!

Усi глянули на Вiтовта.

На його обличчя поволi наповзла жовтава паволока i коли обволокла все лице – вiд чола до пiдборiддя, залишивши тiльки риску губiв, великий князь простогнав:

– Води…

– Мосцiпани, – мовив Руссдорф, – моя дипломатична мiсiя закiнчилася, вiднинi розмовлятимемо силою.

 – Вiн повернувся i подався мостом до свого ескорту.

Вiтовт поволi вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юлiанни – так згасае масивна свiча, догоряючи до чашечки канделябра. Крiзь вiдчиненi вiкна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острiв з замком, у якому пролiтував великий князь п'ять десятилiть.

«Корону…» – шепотiв вiн, прокидаючись iз забуття.

У сусiднiй залi сидiли Ягайло i Олесницький.

За два днi до святого Михайла Вiтовт сказав покликати короля.

Вiн вiддав йому ключi вiд великокняжих замкiв i разом з ними владу, яку вiдiбрав у Ягайла пiввiку тому.

Того ж дня до замку Гедимiна увiйшов iз своiм загоном Федiр Острозький.

Того ж дня Свидригайло пiдписав военний трактат з Руссдорфом i приймав через послiв i особисто вiд литовських та руських князiв, бояр i державцiв присяги на вiрнiсть.

Осташко присяги не складав. Вiн вiддав Свидригайловi листа вiд Івашка i ждав, що повiсть князь.

«Скажи бояриновi, що Борис Олександрович Тверський не слабший вiд Костянтина Новгородського».

«Але Костянтин ближчий нам, нiж тевтонський магiстр», – витримав Осташко погляд князя.

«Пам'ятаю тебе з Луцька, – вiдказав спокiйно Свидригайло. – Івашко знае, кого брати собi в помiчники».

«А ти не знаеш… Одну спину мае людина, а не двi. І одне обличчя. Спиною спираеться на друзiв, лице пiдводить на ворога. Інакше перемогти не може.