Володимир

– Імператорська десниця, – закiнчуе проедр Василь, – призначае доместиком легiонiв у Малiй Азii славетного нашого полководця Варда Склiра.

І Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиляе низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ii, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн – кращий полководець iмперii, саме iм’я якого було грозою для ворогiв[20 - Склiр – жорстокий.], славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислухаеться весь синклiт, – нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь.

6

Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.

У таку нiч звичайно кожна людина почувае себе недобре, ховаеться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантii Іоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.

З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримуе серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, – але йому вже нiщо не допомагало.

Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля, важко перекочувалось камiння.

У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.

– Я спав? – запитав iмператор.

– Так, ти спав, – вiдповiв проедр.

– Феодору вислали?

– Так, досi вона на Протi.

– А Вард Склiр?

– Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.

– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, дверi, вiкна… Мене дратуе цей шум…

Проедр виконав загад Цимiсхiя.

– Отепер краще… Тихо… Навiть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано…

– Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.

– Проедре, ти чогось недоговорюеш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаеш… ти думаеш, що я вмираю?

– Ти помираеш дуже довго, довше, нiж треба…

– Що?..

Зiбравши всi сили, Іоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.

– Василю!..