Цинкові хлопчики

Пiдняли двох на гелiкоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелi…

– Кохатися на вiйнi i пiсля вiйни – це не одне i те саме. На вiйнi все як уперше…

– «Град» стрiляе… Мiни летять… А над усiм цим стоiть: жити! жити! жити! Але ти нiчого не знаеш i не хочеш знати про страждання iншоi сторони. Жити – та й годi. Жити!

Написати (розповiсти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкiн, неможливiсть фiзична.

На вiйнi людину рятуе те, що свiдомiсть вiдвертаеться, розсiюеться. Але смерть навколо безглузда, випадкова.

Без високих сенсiв.

…На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкiна».

Посеред вулицi стояла навколiшки молода афганка перед убитою дитиною i голосила. Так голосять, напевне, тiльки пораненi звiрi.

Проiжджали повз убитi кишлаки, що схожi на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшнiша за темряву, з якоi могли вистрелити.

У шпиталi я поклала плюшевого ведмедика на лiжко афганського хлопчика. Вiн узяв iграшку зубами i так бавився, посмiхаючись, обох рук у нього не було.

«Твоi росiяни стрiляли, – переклали менi слова його матерi. – А в тебе е дiти? Хто? Хлопчик чи дiвчинка?» Я так i не зрозумiла, чим дужче були сповненi ii слова – жахом чи про- щенням?

Розказують про жорстокiсть, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовiччя. Тут i справдi iнший час, календарi показують чотирнадцяте столiття.

У Лермонтова, у «Героi нашого часу», Максимич, оцiнюючи дii горянина, котрий зарiзав батька Бели, каже: «Звичайно, по-iхньому вiн цiлком мав рацiю», – хоча з точки зору росiянина – вчинок звiрячий.

Письменник уловив цю дивну росiйську рису – умiння стати на позицiю iншого народу, побачити речi i «по-iхньому».

А тепер…

17 вересня

Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рiдко – вгору.

В Достоевського Іван Карамазов зауважуе: «Звiр нiколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».

Так, я пiдозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати.

Але на кожнiй вiйнi, хто б не вiв ii та в iм’я чого б не вiв – Юлiй Цезар чи Йосип Сталiн, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навiть чомусь у школах ми говоримо не про патрiотичне, а про вiйськово-патрiотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозумiло – вiйськовий соцiалiзм, вiйськова краiна, вiйськове мислення.

Не можна так випробовувати людину. Людина не витримуе таких випробувань.