Цинкові хлопчики

У медицинi це називаеться «гострим дослiдом». Дослiдом на живому.

Увечерi в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввiмкнули магнiтофон. Я теж слухала «афганськi» пiснi. Дитячi, ще не сформованi голоси хрипiли пiд Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Менi не треба слави. Нам би жити – i вся нагорода», «Навiщо ми вбиваемо? Навiщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганiстан, ти бiльше, нiж обов’язок. Ти – наше свiтотворення», «Як великi птахи, стрибають одноногi бiля моря», «Мертвий, вiн уже нiчий.

Немае вже ненавистi в нього на обличчi».

Уночi менi снився сон: нашi солдати вiд’iжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжае. Пiдходжу до одного хлопчини, вiн без язика, нiмий. Пiсля полону. З-пiд солдатського кiтеля стирчить шпитальна пiжама. Я щось питаю в нього, а вiн лише свое iм’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чiтко розрiзняю його iм’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, вiн повторював без кiнця: «На мене мама вдома чекае».

Проiжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомi плакати в центрi мiста: «Свiтле майбутне – комунiзм», «Кабул – мiсто миру», «Народ i партiя единi». Нашi плакати, вiддрукованi в наших друкарнях. Наш Ленiн тут стоiть зi зведеною рукою…

Познайомились iз кiнооператорами з Москви.

Вони знiмали завантажування «чорного тюльпана». Не пiдводячи очей, розповiдають, що мертвих одягають у стару вiйськову форму сорокових рокiв, ще з галiфе, iнодi кладуть роздягнених, трапляеться, що й цiеi форми бракуе.

Старi дошки, iржавi цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвiжим кабаном тхне».

Хто менi повiрить, коли я про це напишу?

20 вересня

Бачила бiй…

Трое солдатiв убито… За вечерею нiхто про бiй i про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.

Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жоднiй конституцii не записане.

Вiйна – мир, а не подiя… Усе тут iнше: i пейзаж, i людина, i слова. Запам’ятовуеться театральна частина вiйни: розвертаеться танк, лунають команди… Свiтяться шляхи куль у темрявi…

Думати про смерть, як думати про майбутне.

Щось вiдбуваеться з часом, коли думаеш про смерть i бачиш ii. Нарiвнi зi страхом смертi – привабливiсть смертi…

Нiчого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрiзь. У кожному.

У розповiдях (зчаста!) вражае агресивна наiвнiсть наших хлопчикiв. Нещодавнiх радянських десятикласникiв. А я хочу вiд них домогтися дiалогу людини з людиною в собi.