Цинкові хлопчики

А все-таки? Якою мовою ми розмовляемо iз собою, з iншими? Менi подобаеться мова вiльного спiлкування, вона нiчим не обтяжена, вiдпущена на волю. Все гуляе i святкуе: синтаксис, iнтонацiя, акценти, i – точно вiдновлюеться почуття. Я стежу за почуттям, а не за подiею. Як розвивались нашi почуття, а не подii. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу iсторика, але я iсторик безслiдного. Що вiдбуваеться з великими подiями? Вони перекочовують в iсторiю, а ось маленькi, але головнi для маленькоi людини, зникають безслiдно.

Сьогоднi один хлопчик (через свою тендiтнiсть i хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповiдав, як незвично i водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрiлювати.

Хiба це залишиться в iсторii? Вiдчайдушно роблю (вiд книги до книги) одне й те саме – применшую iсторiю до людини.

Думала про неможливiсть писати книгу про вiйну на вiйнi. Заважають жаль, ненависть, фiзичний бiль, дружба… І лист iз дому, пiсля якого так хочеться жити… Розповiдають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очi навiть верблюдовi.

Тут атеiстiв немае. І всi забобоннi.

Менi дорiкають (особливо офiцери, солдати рiдше), що я, мовляв, сама не стрiляла i мене не брали на мушку – як же я можу написати про вiйну? А може, це i добре, що я не стрiляла?

Де та людина, якiй лише думка про вiйну несе страждання? Я ii не знаходжу. Проте вчора бiля штабу лежав мертвий невiдомий птах. І дивно… Вiйськовi пiдходили до нього, намагались угадати – хто це? Жалiли.

Є якесь натхнення на мертвих обличчях… Нiяк не можу звикнути i до безумства звичайного на вiйнi – вода, сигарети, хлiб… Особливо коли ми йдемо з гарнiзону i сходимо в гори. Там людина вiч-на-вiч iз природою i випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрiлить першим – ти чи вiн? Там починаеш бачити людину природну, а не суспiльну.

А в Союзi по телевiзору показують, як висаджують алеi дружби, котрих тут нiхто з нас не бачив i не саджав.

Достоевський у «Бесах»: «Переконання i людина – це, здаеться, двi речi, багато в чому вiдмiннi… Усi виннi… якщо б у цьому всi переконались!» І в нього така сама думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж устигло зафiксувати в лiтературi, у науцi.

Вiн казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова.

Якби я не читала Достоевського, мене б охопив бiльший розпач…

21 вересня

Десь далеко працюе установка «Град». Моторошно навiть на вiдстанi.