Цинкові хлопчики

Пролог

– Я йду сама… Тепер менi довго доведеться йти в самотинi…

Вiн убив людину… Мiй син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо дiлила. Повернувся з вiйни i тут убив… Принiс i поклав уранцi сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберiгаеться. Здаеться, того ж дня я йому вiдбивнi приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечiрнiй газетi написали, що рибалки виловили в мiському озерi труп… Шматками… Телефонуе менi подруга:

– Читала? Професiйне вбивство… Афганський почерк…

Син був удома, лежав на диванi, книжку читав.

Я ще нiчого не знала, нi про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце…

Чи ви чуете собачий гавкiт? Нi? А я чую, щойно починаю про це розповiдати, чую собаче гавкання. Як пси бiжать… Там, у тюрмi, де вiн тепер сидить, великi чорнi вiвчарки… І люди всi в чорному, тiльки в чорному… Повертаюся до Мiнська, йду вулицею, повз хлiбну крамницю, дитячий садок, несу батон i молоко та чую це гавкотiння. Заглушливе гавкотiння.

Я вiд нього слiпну… Якось ледь пiд машину не втрапила…

Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як менi з цим жити… Я iнодi до кухнi боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуете? Нiчого не чуете… Нi?!

Зараз не знаю, який вiн, мiй син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять рокiв? Йому п’ятнадцять рокiв суворого режиму дали… Як я його виховувала? Вiн захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленiнград до Ермiтажу iздили.

Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганiстан вiдiбрав у мене сина…

…Отримали з Ташкента телеграму: зустрiчайте, лiтак такий-то… Я вибiгла на балкон, хотiла щосили кричати: «Живий! Мiй син живий повернувся з Афганiстану! Ця жахлива вiйна для мене скiнчилася!» – І зомлiла. В аеропорт ми, звичайно, спiзнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у скверi. Вiн лежав на землi й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вiрив, що повернувся… Але радостi в нього на обличчi не було…

Увечерi до нас прийшли сусiди, у них маленька дiвчинка, iй пов’язали яскраво-синього бантика.

Вiн посадив ii до себе на колiна, притискае та плаче, сльози течуть i течуть. Тому що вони там убивали. І вiн… Це я згодом збагнула.

На кордонi митники «пiдрiзали» в нього плавки iмпортнi. Американськi. Не годиться… Тож вiн приiхав без бiлизни. Вiз для мене халат, менi того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Вiз бабусi хустку – теж вiдiбрали.