Цинкові хлопчики

Треба обманювати себе та iнших. Будеш казати правду, потрапиш за грати або до божевiльнi.

Навеснi Юрко вирiшуе:

– Мамо, не питай мене нi про що. Я буду вiйськовим.

Я бачила у вiйськовому мiстечку цинковi домовини. Але тодi: один син – у сьомому класi, другий – ще молодший. Сподiвалася: поки вони виростуть, вiйна скiнчиться. Хiба вiйна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зi школу, з десять рокiв», – сказав хтось у Юрка на поминках.

Випускний вечiр в училищi. Син – офiцер. Але я не розумiла, як це Юрковi потрiбно буде кудись iхати.

Не уявляла нi на мить свого життя без нього.

– Куди тебе можуть направити?

– Попрошусь до Афганiстану.

– Юрку!

– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навiть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усi тi виродки, з якими я стикався в життi, – не мiй народ i не моя Вiтчизна. Я поiду до Афганiстану, щоб довести iм, що в життi е високе, i не кожному вистачае для щастя забитого м’ясом холодильника i «Жигулiв». Є ще щось… Ти так навчала…

Вiн не сам попросився до Афганiстану, багато хлопцiв подали рапорти.

Усi вони – з хороших сiмей: в одного батько – голова колгоспу, в iншого – сiльський учитель… Мама – медсестра…

Що я могла сказати своему синовi? Що Батькiвщинi цього не потрiбно? А тi, кому вiн хоче щось довести, як вважали, так i будуть вважати, що до Афганiстану iдуть лише за ганчiр’ям, за чеками. За орденами, за кар’ерою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не iдеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.

Не знаю, що зi мною сталося: плакала, умовляла. Зiзналась йому в тому, у чому сама собi боялась зiзнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотiлись на кухнях. Я його спитала:

– Юрку, життя зовсiм не таке, як я тебе вчила. І якщо я довiдаюсь, що ти в Афганiстанi, вийду на площу… На лобне мiсце… Обiллю себе бензином i пiдпалю. Тебе вб’ють там не за Вiтчизну, тебе вб’ють невiдомо за що… Просто так. Хiба може Вiтчизна посилати на загибель своiх кращих синiв без великоi iдеi?

І вiн обманув мене.

Сказав, що поiде до Монголii. Але я знала: це ж мiй син, вiн буде в Афганiстанi.

Водночас пiшов до армii Гена, мiй молодший. Я за нього була спокiйна, вiн вирiс iншим. Їхнi вiчнi суперечки з Юрком.

Юрко:

– Ти, Гено, мало читаеш. Я нiколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гiтару.

Гена:

– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усi.

Вони поiхали, а я перейшла жити до них у дитячу.