Цинкові хлопчики

Втратила цiкавiсть до всього, окрiм iхнiх книжок, iхнiх речей, iхнiх листiв. Юрко писав про Монголiю, але так плутався в географii, що я вже не сумнiвалась, де вiн. Удень i вночi перебирала свое життя… Краяла себе на шматочки. Цей бiль не передати жодними словами…

Я сама його туди вiдправила. Сама!

…Заходять якiсь чужi люди, за iхнiми обличчями вловлюю – вони принесли менi бiду. Вiдступаю до кiмнати. Лишаеться остання страшна надiя:

– Гена?!

Вони вiдводять очi. А я ще раз готова вiддати iм одного сина, щоб урятувати iншого…

– Гена?

Тихо-тихо хтось iз них вимовив:

– Нi, Юрко.

Далi не можу… Не можу далi… Два роки я помираю. Я нi на що не хворiю, але я помираю. Я не спалила себе на площi, чоловiк не вiднiс i не кинув iм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тiльки нiхто про це не знае…

Ми самi про це не знаемо…

Мати

– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»

У нас у родинi табу на цю тему. Дружина там посивiла в сорок рокiв, у донечки було довге волосся, тепер у неi коротка стрижка.

Пiд час нiчних обстрiлiв Кабула не могли ii добудитись i тягнули за волосся.

А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадковi гостi, не можу себе зупинити. Принiс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ношi пораненого, поруч – його вiдiрвану ногу в кросiвцi. Полоненi, засудженi до розстрiлу, наiвно дивляться в об’ектив, за десять хвилин iх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловiки на балконi курять, жiнки пiшли на кухню.

Сидять лише iхнi дiти. Пiдлiтки. Цим цiкаво. Не розумiю, що зi мною вiдбуваеться? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нiчого не забути…

Як було тодi, що я вiдчував тодi – не передам. Я зможу розповiсти про своi почуття тепер. Через чотири роки… За десять рокiв усе звучатиме iнакше, може, й розiб’еться на друзки.

Була якась злiсть. Досада. Чому я мушу iхати? Чому зiйшлося на менi? Але вiдчув навантаження, не зламався – це дало задоволення.

Починаеш готуватися вiд найменших дрiбниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зiбрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрiтися з невiдомим, щоб не зникло це пiднесення, висота почуттiв. Схема виходить… Це вам розповiсть будь-хто. А мене в холод i пiт кидае… І ще такий момент: коли лiтак приземлився, полегшення – i разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.

Стоять трое афганцiв, про щось розмовляють, смiються.