Цинкові хлопчики

Ловив цiль… Тут… Там… Живу рухому цiль… І сам теж був цiллю… Мiшенню… Нi, з вiйни не повертаються героями. Звiдти неможливо повернутися героем…

За все заплачено! За все! Сповна.

Ви уявляете i любите солдата сорок п’ятого року, якого любила вся Європа. Наiвний, простакуватий, з широким ременем. Йому нiчого не треба, йому потрiбна була лише перемога – i додому! А цей солдат, що повернувся до вашого пiд’iзду, на вашу вулицю, – iнший. Цьому солдатовi потрiбнi були джинси i магнiтофон. Вiн бачив i запам’ятав iнше життя.

Багато забажав… Ще древнi говорили: не будiть сплячого собаку. Не давайте людинi нелюдських випробувань. Вона iх не витримае.

Свого улюбленого Достоевського там читати не мiг. Похмуро. Тягав за собою Бредберi. Фантастику. Хто хоче жити вiчно? Нiхто.

Але ж було… Було! Пам’ятаю… У тюрмi менi показали ватажка, як ми тодi називали, банди. Лежить на металевому лiжку i читае. Знайома книжкова палiтурка… Ленiн: «Держава i революцiя». «Шкода, – сказав, – не встигну дочитати.

Може, моi дiти прочитають…»

Згорiла школа, лишилась одна стiна. Щоранку дiти приходять на урок i пишуть на нiй вуглинками, що лишилися пiсля пожежi. Пiсля урокiв стiну бiлять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш бiлого паперу…

Привезли iз «зеленки» лейтенанта без рук i без нiг. Без усього чоловiчого. Першi слова, якi вiн вимовив пiсля шоку: «Як там моi хлопцi?..»

За все заплачено! І ми заплатили бiльше за всiх. Бiльше за вас…

Нам нiчого не треба, ми все пройшли.

Вислухайте нас i зрозумiйте. А всi звикли дiяти – дати лiки, дати пенсiю, дати квартири. Дати i забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою – кров’ю. Але ми до вас на сповiдь прийшли. Ми сповiдаемось.

Не забудьте про тайну сповiдi…

Вiйськовий радник

– Нi, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде…

Неможливо все розповiсти… Було те, що було, пiсля чого лишилось те, що я побачив i запам’ятав, уже тiльки частина вiд цiлого, а далi з’явиться те, що зможу розповiсти.

У словi залишиться десята частина… У кращому разi, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках – вiсiм осколкiв у живiт. Ми спускали його з гiр вiсiмнадцять годин. Сiмнадцять годин вiн жив, на вiсiмнадцятiй – помер. Заради Льошки згадати? Але це тiльки з позицii релiгii людинi щось потрiбно, особливо там, нагорi. Я бiльше вiрю, що iм не боляче, не страшно i не соромно.