Цинкові хлопчики

За що iм там медалi й ордени давали… Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила… (Зриваеться на крик.)

Вiн людину вбив моею кухонною сокиркою… А вранцi принiс i поклав ii до шафки. Як звичайну ложку чи виделку…

Я заздрю матерi, у якоi син повернувся без обох нiг… Хай вiн ii ненавидить, коли нап’еться. Увесь свiт ненавидить… Хай кидаеться на неi, як звiр. Вона купуе йому повiй, щоб вiн не збожеволiв… Сама якось йому коханкою стала, тому що вiн дерся на балкон, хотiв викинутися з десятого поверху.

Я на все ладна… Я всiм матерям заздрю, навiть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сидiла б коло горбочка i була б щасливою. Носила би квiти.

Ви чуете, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я iх чую…

Мати

Із записникiв

(на вiйнi)

Червень 1986 року

Я не хочу бiльше писати про вiйну… Знову жити серед «фiлософii зникнення» замiсть «фiлософii життя». Збирати нескiнченний досвiд небуття. Коли закiнчила «У вiйни не жiноче обличчя», довго не могла бачити, як вiд звичайнiсiнького забою з носа дитини йде кров, втiкала на вiдпочинку вiд рибалок, якi весело викидали на прибережний пiсок вихоплену з далеких глибин рибу, мене нудило вiд ii завмерлих вибалушених очей.

У кожного е свiй запас сил, щоб захиститися вiд болю – фiзичний i психологiчний, мiй був вичерпаний до краю. Мене зводило з глузду виття збитоi машиною кiшки, вiдводила очi вiд розчавленого дощового черв’яка. Засохлоi на дорозi жаби… Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою iсторiю страждань. Їi колись напишуть.

І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рiк вiйни… Але ми нiчого про неi не знаемо, окрiм героiчних телерепортажiв. Час вiд часу нас змушують стрепенутися привезенi здалеку цинковi домовини, якi не вмiщуються в пенальнi розмiри «хрущовок». Вiдгримлять жалобнi салюти – i знову тиша. Наша мiфологiчна ментальнiсть непорушна – ми справедливi i великi. І завжди наша правда. Горять-догоряють останнi вiдблиски iдеi свiтовоi революцii… Нiхто не помiчае, що пожежа вже вдома.

Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустрiч новому життю. Що на нас чекае попереду? На що будемо здатнi пiсля стiлькох рокiв штучного летаргiчного сну? А нашi хлопчики десь далеко невiдомо за що гинуть…

Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про iнтернацiональний обов’язок i геополiтику, про нашi державнi iнтереси i пiвденнi кордони. І цьому вiрять.