Цинкові хлопчики

Вiрять! Матерi, якi нещодавно в розпачi билися над слiпими металевими ящиками, у яких iм повернули синiв, виступають у школах i вiйськових музеях, закликаючи iнших хлопчикiв «виконати свiй обов’язок перед Батькiвщиною». Цензура уважно стежить, щоб у вiйськових нарисах не згадували про загибель наших солдатiв, нас запевняють, що «обмежений контингент» радянських вiйськ допомагае братньому народовi будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянськi лiкарi приймають пологи в афганських жiнок.

Солдати, якi повернулися додому, приносять до школи гiтари, щоб заспiвати про те, про що треба кричати.

З одним довго розмовляла… Я хотiла почути про болiснiсть цього вибору – стрiляти чи не стрiляти? А для нього тут нiби – жодноi драми. Що добре? Що погано? Добре «в iм’я соцiалiзму» вбити? Для цих хлопчикiв межi моральностi окресленi вiйськовим наказом. Правда, про смерть вони говорять обережнiше, нiж ми. Тут одразу виявляеться вiдстань мiж нами.

Як одночасно переживати iсторiю i писати про неi? І не можна будь-який шмат життя, увесь екзистенцiйний «бруд» узяти за петельки i втягти в книгу.

В iсторiю. Потрiбно «проламати час» i «впiймати дух».

«В гiркоти двадцять може буть вiдтiнкiв» (В. Шекспiр. Ричард II).

…На автобуснiй станцii, у напiвпорожньому залi очiкування сидiв офiцер iз дорожньою валiзою, поряд з ним худий хлопчина, пiдстрижений пiд солдатську «нулiвку», копирсав виделкою в ящику з висохлим фiкусом. Невигадливо пiдсiли до них сiльськi жiночки, випитали: куди, навiщо, хто? Офiцер супроводжував додому солдата, який збожеволiв: «Вiд Кабула копае, що трапиться в руки, тим i копае: лопатою, виделкою, палицею, авторучкою».

Хлопчина пiдвiв голову: «Ховатися треба… Я вирию щiлину… У мене швидко виходить. Ми називали iх братськими могилами. Велику щiлину для всiх вас викопаю…»

Уперше я побачила зiницi завбiльшки з око…

Я стою на мiському кладовищi… Навколо сотнi людей. По центру – дев’ять домовин, оббитих червоним ситцем. Виголошують промови вiйськовi.

Узяв слово генерал… Жiнки в чорному плачуть. Люди мовчать. Тiльки маленьке дiвчатко з кiсками захлинаеться над домовиною: «Тату! Та-а-аточку!!! Де ти? Ти обiцяв менi ляльку привезти. Гарну ляльку! Я намалювала тобi цiлий альбом будиночкiв i квiточок… Я на тебе чекаю…» Дiвчинку пiдхоплюе на руки молодий офiцер i несе до чорноi «Волги». Але ми ще довго чуемо: «Тату! Та-а-аточку… Любий та-а-точку…»

Генерал виступае… Жiнки в чорному плачуть. Ми мовчимо.