Цинкові хлопчики

Чому ми мовчимо?

Я не хочу мовчати… І не можу бiльше писати про вiйну.

Вересень 1988 року

5 вересня

Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Двi години ночi. Безстрашно шугають пiд таксi гладкi напiвдикi кiшки, кажуть, афганськi. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящикiв, кошикiв iз фруктами стрибають на милицях молодi солдати (хлопчаки). На них нiхто не зважае, вже звикли. Вони сплять i iдять тут же, на долiвцi, на старих газетах i журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казанi, Новосибiрська, Киева… Де iх скалiчили? Що вони там захищали? Нiкому не цiкаво.

Тiльки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, i п’яна жебрачка пiдiйшла до одного солдатика:

– Ходи сюди… пожалiю…

Вiн вiдмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне i жiноче.

Поряд зi мною сидять офiцери. Говорять про те, якi в нас поганi протези. Про черевний тиф, холеру, малярiю i гепатит. Як у першi роки вiйни не було нi колодязiв, нi кухонь, нi лазень, нiчим було навiть мити посуд.

А ще про те, хто що привiз: хто – «вiдик», хто магнiтофон – «Шарп» або «Сонi». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, вiдпочилих жiнок у вiдвертих сукнях…

Довго чекаемо вiйськового лiтака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать технiку, а потiм людей. Чекае людей iз сотню. Усi – вiйськовi. Несподiвано багато жiнок.

Уривки з розмов:

– Втрачаю слух. Першими перестав чути птахiв, якi високо спiвають. Наслiдки контузii в голову… Вiвсянку, наприклад, не чую зовсiм.

Записав ii на магнiтофон i запускаю на повну потужнiсть…

– Спочатку стрiляеш, а потiм з’ясовуеш, хто це – жiнка чи дитина? У кожного свiй кошмар…

– Вiслюк пiд час обстрiлу лягае, а скiнчиться обстрiл – пiдхоплюеться.

– Хто ми в Союзi? Проститутки? Це ми знаемо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловiки? Що чоловiки? Усi п’ють.

– Генерал говорив про iнтернацiональний обов’язок, про захист пiвденних кордонiв. Навiть розчулився: «Вiзьмiть iм льодяникiв.

Це ж дiти. Найкращий подарунок – цукерки».

– Офiцер був молодий. Дiзнався, що вiдтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дiвчинки – рум’яне, бiле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без нiг або без рук. А потiм звикла…

– Беруть у полон. Вiдрiзають кiнцiвки й перетягують джгутами, щоб не померли вiд крововтрати. І так лишають, нашi пiдбирають обрубки. Тi хочуть померти, iх попри бажання лiкують. А вони пiсля шпиталю не хочуть повертатися додому.