У війни не жіноче обличчя

Жiнки служили у всiх родах вiйськ уже в багатьох краiнах свiту: в англiйськiй армii – 225 тисяч, в американськiй – 450—500 тисяч, в нiмецькiй – 500 тисяч…

У Радянськiй армii воювало близько мiльйона жiнок. Вони опанували всi вiйськовi спецiальностi, з-помiж них i суто «чоловiчi». Навiть виникла мовна проблема: слова «танкiст», «пiхотинець», «автоматник» до того часу не мали жiночого роду, бо цiеi роботи ще нiколи не виконувала жiнка. Жiночi слова народилися там, на вiйнi…

Із розмови з iсториком

Людина бiльша за вiйну (зi щоденника-книжки)

Миллионы убитых задешево

Протоптали тропу в темноте…[1 - Так мiльйони убитих задешевоПротоптали стежину в пiтьмi…]

    Осип Мандельштам

1978—1985 рр.

Пишу книжку про вiйну…

Я, яка не любила читати книжок про вiйну, хоч у моему дитинствi та юностi у всiх то було улюблене читання. У всiх моiх однолiткiв. І то не дивно – ми були дiтьми Перемоги. Дiтьми переможцiв. Передовсiм, що я пам’ятаю про вiйну? Свою дитячу тугу серед незрозумiлих i страхiтливих слiв.

Про вiйну згадували завжди: у школi i вдома, на весiллях i хрестинах, на святах i поминках. Навiть у дитячих розмовах. Сусiдський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять пiд землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотiлося розгадати таемницю вiйни.

Саме тодi й замислилася про смерть… І вже нiколи не переставала думати про неi, для мене вона стала головною таемницею життя.

Усе для нас починалося з того страшного i таемничого свiту. У нашiй родинi украiнський дiдусь, мамин батько, загинув на фронтi, похований десь в угорськiй землi, а бiлоруська бабуся, батькова мама, померла вiд тифу в партизанах, двое ii синiв служили в армii i пропали безвiсти в першi мiсяцi вiйни, iз трьох повернувся один.

Мiй батько. Одинадцятьох далеких родичiв разом iз дiтьми нiмцi спалили живцем – кого у власнiй хатi, кого в сiльськiй церквi. Так у кожнiй родинi. У всiх.

Сiльськi хлопчики довго ще грали в «нiмцiв» i «наших». Кричали нiмецькi слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гiтлер капут!».

Ми не знали свiту без вiйни, свiт вiйни був едино знайомим нам свiтом, а люди вiйни – едино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю iншого свiту та iнших людей. А чи були вони колись?

* * *

Село мого дитинства пiсля вiйни було жiноче. Бо самi жiнки. Чоловiчих голосiв не пригадую. Так у мене це й залишилося: про вiйну розповiдають жiнки. Плачуть. Спiвають, як плачуть.

У шкiльнiй бiблiотецi – половина книжок про вiйну.